Пишу цей лист від імені багатьох матерів, які мають дітей із пожиттєвою інвалідністю.
Не знаю, хто з нашого вищого керівництва придумав, але через кожні півроку ми повинні возити дітей-інвалідів на ЛТЕК. Хай би той «законодавець» приїхав і подивився, яких хворих і немічних дітей привозять...
У мене син — інвалід з дитинства, покалічили у пологовому будинку. У нього постійні приступи, до 3 років не ходив. Тепер уже ходить, але не розуміє, що робить. Він не вміє читати, писати, та навіть обходити себе. Щодві години я міняю йому білизну. А де набратися одягу і взуття, щоб довезти його до районної лікарні?..
Коли нам потрібно до лікарів, то ми йдемо і лікуємося. Але тут — комісія! Треба винаймати машину і їхати до лікарні.
У січні на комісії мені порекомендували лікуватися у стаціонарі, мовляв, щоб вам гроші не марно платити. А у мене син погано спить: кричить чи сміється посеред ночі. Вдома всі шпалери пообривав. Тому переконували покласти його до психологічної клініки. Та мені шкода своєї дитини, бо я бачила по телевізору, які там уколи дають, що ті бідні хворі аж качаються від болю. Допоки жива, я сама доглядатиму свого сина. У держави прошу лише, щоб скасувала ці постійні комісії.
Окрім поїздок до лікарні, додумалися ще й довідки збирати: у кого яка пенсія, пай, статки... А що я маю?! За 13 років ледь хатину звела. А тепер треба тисячі, щоб її приватизувати. Усе моє багатство — це троє дітей...
Мама інваліда з дитинства.
Сумська область.
