Нею я розмовляю, пишу, радію і страждаю. І, звісно ж, дуже пишаюся! Але відчуваю постійну тривогу за свою солов’їну. Помолився рідною мовою за Небесну Сотню, за Україну і за свою родину і пішов на Майдан... Перша неповага до рідної мови просто біля храму Василя Великого — кафе з назвою «Васильок». Чому «Васильок»? Запитав у працівника установи, він пояснив, що квітка така є. Але ж квітка та українською — волошка.
Аж ось, нарешті, на Майдані я чую рідну, таку любу серцю мову! Тричі «Ура!» волає моя душа! Так, наче отримано велику перемогу у визначній битві. Рідна мова звучить щиро і велично устами знаних просвітян: Любові Голоти та Павла Мовчана... Естафету підхоплюють інші патріоти. В промовах переважає біль за рідну українську. Згадується досі не скасований ківаловський так званий закон Ка-ка, зневажання державної мови у владних інституціях та ЗМІ. Наводяться яскраві приклади мовної ганьби, що завдає чиновництво, яке, сьорбаючи вершки з державного корита, затято і зневажливо не хоче послуговуватися рідною мовою, продовжуючи глум над ст.10 Конституції України.
Дивлюся на весь той рейвах, а у свідомості спливають справді пророчі слова Ліни Костенко: «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову». Важко сперечатися! Та і чи варто?
Олег БОГДАНОВИЧ.
Київ.
