Ветеран Другої світової війни і праці Микола Макарович Сидорчук розміняв дев’ятий десяток, проте й нині до дрібниць пам’ятає кожен день воєнного лихоліття...
П’ятнадцятирічний Миколка саме був на базарі, коли почув страшну новину. Кинув усе і відразу побіг додому. Родина — три брати і двоє сестер — згорьовані й мовчазні сиділи у хаті. На другий день почалася мобілізація. Усіх чоловіків забрали до армії. Микола продовжував працювати у колгоспі їздовим.
До Краснопілки окупанти ввійшли 22 липня 1941 року. Нагнали тоді військової техніки, розбили пам’ятники, що були в центрі села, самі поселилися у хатах заможніших селян. Спека була неймовірна, німці купалися посеред дворів у ночвах і великих дерев’яних діжках. Реготали від задоволення, веселилися. Допоки однієї ночі їх не потривожив загін наших прикордонників. Та сили були нерівні, прикордонники відступили.
Село ніби вимерло. Окупанти почали виловлювати молодь і відправляти до Німеччини на примусову працю. Миколі двічі вдалося втекти, а от старший брат Сергій таки побував на тяжких роботах у шахті.
11 березня 1944 року радянські війська визволили Краснопілку. А 14 березня польовий військкомат призвав усіх дорослих, зокрема, й Миколу Сидорчука. Зброї молоді не дали, її просто не було. Сяк-так одягли у стару форму. Перші дні новобранці перебивалися мізерними домашніми харчами. Місяць їх вчили воювати, а потім завантажили у військовий ешелон і відправили до Красноярська, в сержантську піхотну полкову школу. Сидорчук, як інші земляки-ровесники, навчався там три місяці. Невдовзі їхні фронтові дороги розійшлися. Сидорчук потрапив у медичну роту. Разом із іншими санітарами виносив з поля бою поранених.
Пізніше брав участь у визволенні Білорусі та Литви, дійшов до Німеччини. Пригадує, як з товаришами дивувалися умовам життя німців. Повсюди капітальні асфальтовані дороги, будинки газифіковані, у льохах — домашня консервація: тушонка, овочі й фрукти. У себе ж такі харчі почали готувати тільки у 1960-х роках...
Першу нагороду Микола Макарович отримав у січні 1945 року — медаль «За бойові заслуги». Був і піхотинцем, і кулеметником, воював із протитанковою рушницею у руках, бойовий комплект якої важив 10 кг.
Тоді, у січні останнього року війни, дістав тяжке поранення: вибуховою хвилею його збило з ніг, знепритомнів. Через якийсь час отямився, схопився за ноги, голову, обмацав руки — живий...
Майже п’ять довгих місяців лікувався у госпіталі в Казахстані. Досі носить два осколки в легенях.
Після демобілізації працював на різних посадах у колгоспі, виростив двох синів і доньку. Нині має чотирьох онуків і правнучку.
Краснопілка — Гайсин
Вінницької області.
До фронтовика Миколи Сидорчука завітали голови районної та міської організацій інвалідів війни Павло Очеретнюк та Леонід Гоц.
Фото автора.
