Чи вистачить коштів і бажання її утримувати
Людей у камуфляжі тепер, як ніколи раніше, можна часто зустріти в органах соціального захисту і в кабінетах чиновників усіх рівнів влади. Зазвичай вони приходять туди, щоб отримати належні їм виплати, квадратні метри житла, сотки землі... Усім їм держава пообіцяла додаткову нагороду за те, що вони виконали свій обов’язок у зоні бойових дій.
Та поки одні пільговики добиваються свого, до них постійно приєднуються інші — ті, хто демобілізується, поранені, родини загиблих... Чи буде цьому край? І чи справді всі отримають обіцяне?
Хлопці, з якими зустрілися на площі біля обласної ради кілька місяців тому, — зовсім молоді. Ще рік—півтора тому ніхто з них і подумати не міг, що зможе їздити безплатно у громадському транспорті. А тепер прийшли поскаржитись на те, що дехто з водіїв у міських маршрутках не хоче везти їх, пільговиків—учасників АТО, без квитка. Але найбільше проблем із цим на міжміських рейсах. Запитую, де саме таке трапляється, звідки приїхали. У відповідь чую обтічне: та ми з усієї області, з різних районів. І ніхто так і не захотів представитися, назвати конкретні факти. Особливої наполегливості у своїх вимогах вони не виявляли, але давали зрозуміти, що хочуть мати те, що їм належить. І таких на Хмельниччині чимало.
Для того щоб ні про кого не забути, депутати облради ухвалили програму соціальної підтримки осіб, які брали участь в антитерористичній операції, та членів їх сімей. Відповідно до неї їм мають надавати комплексні соціальні, медичні, психологічні та юридичні послуги. А ще — матеріальну допомогу, соціальний супровід членам сімей бійців, які беруть участь в АТО, і навіть додаткові пільги, окрім передбачених законодавством. Все наче правильно. Але на все потрібні кошти. Причому чималі. І якщо вести мову про справді якісні послуги і достойну допомогу, то важко навіть припустити, якими мають бути бюджети всіх рівнів, щоб витримати таке навантаження.
З обласної скарбниці зуміли виділити на нинішній рік 4,8 мільйона гривень. З них департамент охорони здоров’я отримає 1,3 мільйона на придбання обладнання для Хмельницького обласного госпіталю ветеранів війни, зубопротезування і придбання слухових апаратів для згаданої категорії. А левова частка суми — 3,5 мільйона гривень — припаде департаменту соціального захисту на надання одноразової матеріальної допомоги учасникам АТО та членам їх сімей. Наче і немало, як для рядка у бюджеті. Та чи вирішить разова підтримка матеріальні проблеми тих, кому надається? Щоб не розпорошувати кошти на кожного, вирішили додатково спрямувати 785 тисяч гривень на капітальний ремонт обласного госпіталю ветеранів війни, у якому планується створити повноцінне відділення реабілітації учасників АТО. На медичне обладнання, меблі для нього — ще 1,4 мільйона. Знайшли гроші і на те, щоб збільшити видатки на харчування на одного хворого в день з 35 до 55 гривень та на медикаменти із 40 до 65 гривень. Разом на це знову знадобилося понад 3,5 мільйона.
В кінцевому підсумку рахунки виходять чималі, а бюджет — зовсім не безрозмірний, щоб задовольнити всіх. Тож інколи доводилось чути, що ось такі різні допомоги — це як подачка з боку держави. Насправді ж багатьом потрібне зовсім інше — можливість піти на роботу, отримати достойну зарплату і самостійно забезпечити свою родину, не розраховуючи на пільги. Але саме цього ніхто і не обіцяє.
Була б робота — з рештою впораємося
Вирішити свої квартирні питання колишні бійці як не могли до мобілізації, так не можуть і після повернення додому. А тим, хто врешті-решт матиме власне житло, довелось заплатити надто високу ціну. На квартирному обліку в області перебуває 19 сімей загиблих військовослужбовців, які брали безпосередню участь в АТО. Крім них, ще семеро інвалідів І та ІІ групи. Але навіть їм доведеться чекати, коли на відповідні рахунки надійдуть бюджетні гроші, а потім пройде клопітка процедура оформлення всіх документів. Нещодавно для трьох родин таки були куплені квартири. За них можна тільки порадіти.
Але як бути сотням і тисячам тих, хто стояв у тому ж строю і, на щастя, залишився живим? Дужі і сильні чоловіки, котрі пройшли випробування війною, добре розуміють, що кожному із них пільгу на квартиру не нададуть.
Та вони цього і не просять. Хочуть інших гарантій: насамперед — роботу. Прагнуть самі нести відповідальність за свої родини, заробляти на них. Та не вдається. І тому змушені звертатись по допомогу до центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, щоб ті хоч чимось зарадили їхнім дітям. За півроку туди з таким проханням звернулась 2641 особа, яка бере або брала участь в антитерористичній операції. Як повідомили у службі, у зв’язку з такими зверненнями у 1775 сім’ях була проведена оцінка потреб дитини та її сім’ї. Але хто і коли задовольнятиме ці потреби? 56 сімей навіть взяли під соціальний супровід. Це ті, кому живеться найважче. Та це зовсім не означає, що навіть вони заживуть у повному достатку. Про інших годі й казати.
Водночас в обласній службі зайнятості перебували на обліку зі статусом зареєстрованого безробітного 1515 осіб, які мають статус учасника АТО. Що отримали з цього? 1470 особам було призначено виплату матеріального забезпечення відповідно до чинного законодавства про зайнятість населення та загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття. А далі що?
Зі згаданого числа було працевлаштовано лише 206 осіб. Ще 54 залучили до оплачуваних громадських робіт та робіт тимчасового характеру. Що й казати, малувато. Але кого звинуватити у цьому? Службу зайнятості? Соціальні інституції? Місцеву владу? Ні, як правило, їх працівники намагаються виконувати свої обов’язки добросовісно. Але вплинути на загальний стан економіки краю, посприяти створенню нових робочих місць їм просто не під силу.
Як і безробітним хлопцям у камуфляжі. Тільки зовсім небагатьом — менш як трьом десяткам осіб — вдалось за півроку започаткувати власну справу за сприяння державної служби зайнятості та отримали одноразову виплату допомоги з безробіття для організації підприємницької діяльності. Для інших такий шлях виявився нереальним.
Із землею найбільше клопотів
Звіти про те, як на місцях виділяють землю для учасників АТО, звучать регулярно. Наприклад, в управлінні Держгеокадастру повідомляють, що вже надали у власність понад дві тисячі земельних ділянок загальною площею майже 3,5 тисячі гектарів. Та якщо згадати кількість пільговиків в області, то ця цифра мала би бути майже втричі більшою.
Не дивно, що з місць часто надходять повідомлення про те, що не вдається отримати обіцяні сотки. А колишні бійці АТО з Летичівщини приїхали навіть до обласного центру, щоб висловити своє незадоволення. Вони зібралися біля обласної ради, щоб розповісти: майже два десятки учасників АТО у Меджибожі не можуть отримати свої наділи. Кажуть, дехто добивається їх уже два роки, інші — рік або півтора.
Чоловіки категоричні у своїх судженнях, мовляв, ніхто з них і дня не зволікав, як отримав повістку на службу. Чому ж держава так повільно виконує свої обіцянки? Причому людям абсолютно байдуже, на якому рівні відбувається затримка. Вони не погрожують і не вимагають, вони лише хочуть, щоб про них знали і їх чули. Переконані, що в їхньому селищі вільна земля є, і селищний голова їх усіляко підтримує, але чомусь одержати її ніяк не вдається. Десь, чомусь це питання стопориться. Тому пільговики готові звертатись до суду. А якщо потрібно — об’єднуватися з колегами по нещастю з інших районів і спільно обстоювати свої права.
Схожа плутанина вже рік триває в Білогірському районі. Там демобілізовані бійці розповідають, що отримали землю, котра вже п’ятнадцять років належить іншому власнику. Із його 19 гектарів 16 передали пільговикам. У місцевому відділі Держгеокдастру розв’язати проблему так і не вдалося. Там пояснюють, що були помилки в електронній версії індексно-кадастрової карти району. Мовляв, з часом її все-таки виправлять, і бійці отримають землю.
Все було б нічого, якби різного роду «помилки» не траплялись то в одному, то в іншому місці. Якби держава не пообіцяла бійцям стільки пільг, вони самі навряд чи коли заговорили б про це. Ніхто не йшов боронити свою країну, розраховуючи на якісь подарунки чи привілеї. Вони просто виконували свій обов’язок. І ніхто не відступився від нього. Тепер було б чесно сказати, на що можуть розраховувати вони. А головне — як довго. Адже різні категорії пільговиків, зокрема чорнобильці, афганці, вже зіткнулись із тим, що з роками про них починають забувати. На фінансування всього обіцяного для них просто не вистачає коштів у бюджеті. То для чого у багато разів знову збільшують кількість тих, кому у критичний момент щось обіцяють, а потім забувають. Рятуючись від війни реальної, урядовці закладають фінансову бомбу на наступні роки і десятиліття. І вона, як свідчить практика, час від часу дає соціальні вибухи. Майже автоматично нинішня армія перетворюється на армію пільговиків. Сьогодні її заспокоїли обіцянками. А що завтра?
Хмельницький.
ЦИФРА
На початку липня в області проживало 6974 учасники бойових дій, 4 учасники війни, 77 інвалідів війни та 220 членів сімей загиблих учасників антитерористичної операції.
Колишні бійці тепер часто приходять на сесії місцевих рад, щоб обговорити наболілі питання.
Фото автора.
