Хто б міг подумати, що в селі, розташованому за десятки кілометрів від обласного центру, може перебувати майно міської ради?! Як з’ясувалося, може. На Кіровоградщині — це приміщення колишнього Кіровоградського професійно-технічного училища №37, що в Маловисківському районі, давно закритого без права повернення на «батьківщину». Найцінніший серед загублених на околиці села і дивом ще й досі вцілілих об’єктів для жителів Оникієвого, яке може похвалитися кращими в області любительськими командами з волейболу, футболу та сильними спортсменами-аматори, щорічними переможцями різноманітних спартакіад, — спортивний комплекс. Натомість кіровоградцям абсолютно байдуже — розберуть його на друзки чи залишать розвалюватися під дощами й снігами.

 

І катамарани канули в Лету...


Як швидко перетворюються на руїни колись знакові для села об’єкти — місця дозвілля, навчання, роботи — в селі вже добре знають. Далеко ходити не треба — напрямки повз багатоповерхівки ПТУ можна доїхати до мальовничого лісового ставу, на березі якого раніше стояла турбаза кіровоградських медичних закладів, геологорозвідувальної експедиції. Років п’ятнадцять тому довелося тут відпочивати й нам. Тож до останнього вірилось, що унікальне розташування врятує пансіонат від краху. Та дива не сталося, й сьогодні, щоб знайти бодай рештки стін колишніх інфраструктурних підрозділів — пральні, лазні чи їдальні — треба довго нишпорити в диких заростях акації та абрикосу. Дивно, але асфальтова дорога, котра веде тепер уже у вовче царство, вціліла. Таких міцних і не латаних доріг на Кіровоградщині сьогодні не знайти. Втім, намагання зберегти це місце як зону відпочинку тепер уже відстежується в діях деяких місцевих орендарів, котрі збудували на березі бесідку, парну, пірс... Шкода, що нам треба спочатку доламати все, що зробили попередники, аби потім почати будувати своє (мова — не про орендаря ставу біля Пасічного, донедавна Ленінського, а взагалі про людську вдачу). Знають про красиву галявину, піщаний пляж, чисту водойму й жителі місцевих околиць, і кіровоградці, котрі в спекотні дні щовихідних заповнюють простір перед рятівним ставом наметами й по кілька днів відпочивають цілими родинами, у компанії друзів.


— Я народився в Ленінському, — пояснює причину свого перебування разом із дружиною і двома маленькими дітьми на березі водойми Віктор Чернега. — Відпочинок на морі нам не по кишені, а тут уже не вперше ставимо намети. Дітям дуже подобається. Увечері (діло було в п’ятницю) тут кожен клаптик суші буде заставлений машинами, наметами, мангалами... Мені за ту базу, що стояла по той бік ставу, просто душа болить. Я ж на ній виріс, в теніс на корті тут грав, на катамаранах катався. Чому не віддали її в приватну власність, не розумію. Звичайно, хтось добряче нажився на розбиранні комплексу. Чого вартий був тільки металевий паркан, установлений по всьому периметру (завдовжки був кілька кілометрів.  — Авт.).


...А чи вони (будівлі та документи на майно) були?


Мабуть, така сама доля чекає й на ще вцілілі будівлі СПТУ №37, котре, до речі, мало ще 350 гектарів власної землі (документи на майно ПТУ, як ведеться, розчинилися в часі). Реабілітаційному центру від Червоного Хреста, котрий деякий час використовував ці площі, вже давно не потрібні занедбані коридори училища. А от Оникіївський лісгосп — спонсор спортивного руху на селі, думається, міг би згодом дати раду приміщенням з величезним критим спортзалом і сектором для глядачів, тиром. Врешті-решт, як небезпідставно мріють оникіївські чемпіони, на цій базі можна було б навіть відбудувати готель, щоб потім селити до нього, приміром, учасників обласних спартакіад з інших сіл та районів. Чекаючи рішення згори, активісти тим часом вичистили спортзал від сміття і вже збирають гроші на його ремонт. Слово за владою.


У лісі — з «Лісовою піснею»


Те, що приватна чи громадська, але закріплена за реальними людьми, власність має більше шансів на збереження, аніж нічийне майно, доводить досвід оздоровчого комплексу «Лісової пісні». На відміну від багатьох подібних — знакових ще з радянських часів — місць відпочинку дітей та дорослих, «Лісова пісня» успішно функціонує й готова приймати відпочивальників, гарантуючи їм гарні умови для проживання, якісне харчування, корисне для здоров’я дозвілля. Наразі тут працює дитячий табір, котрий, за словами директора комплексу Валентини Джиги, частково фінансується з бюджетів районів та Маловисківської об’єднаної громади... Більшість нинішніх відпочивальників «Лісової пісні» — це учні з будинків-інтернатів Бобринця, Малої Виски, Піщаного Броду Добровеличківського та Рівного Новоукраїнського районів.


«На жаль, цього року до нас приїздить менше дітей, ніж у попередні літні сезони й значно менше, ніж ми можемо прийняти взагалі, — розповідає вона. — Кілька років тому ми працювали всі чотири заповнені зміни, а тепер, з ліквідацією соцстраху, комплектувати дитячі групи стало важче. Путівка на 21 добу коштує 3 990 гривень, 190 гривень — за добу перебування. Ми не беремо зайвої плати, але для батьків і ця сума завелика. А от якби кожен роботодавець відчував відповідальність за здоров’я свого працівника й був готовий оплатити його відпочинок, «Лісова пісня» та інші такі самі комплекси мали б і клієнтів вдосталь, і кошти на розвиток», — мріє Валентина Джига...


Першого серпня, в день народження святого Серафима Саровського і свого храмового свята, Оникієве, для якого «Лісова пісня» — візитка з позитивним настроєм, а багатоповерхівки ПТУ без вікон і дверей — поганий спогад, відсвяткувало День села. Було б непогано, якби влада з цієї нагоди зробила громаді подарунок — віддала їй те, що, будемо відвертими, більше нікому й за так не потрібне. І зовсім було б добре — якби на рівні Верховної Ради хтось нарешті заговорив про всі ті безгоспні пансіонати, училища, табори, які «загублені» на просторах України. Ініціював би ревізію майна, котре реально належить громадам, щоб їм же його й повернути. А вони дали б йому раду. 


Олег ШВЕРНЕНКО, Петро МЕЛЬНИК.


Кіровоградська область.

 

Довідково

 

Оникіївське ПТУ № 37 ліквідовано згідно з Постановою Кабінету Міністрів України № 526 від 29.03.1997 року «Про вдосконалення мережі вищих та професійно-технічних навчальних закладів» і наказом Міністерства освіти і науки України № 185 від 04.06.1997 року «Про вдосконалення мережі професійно-технічних закладів у Кіровоградській області» шляхом злиття з Маловисківським ПТУ № 16.


Тож не виключено, що такий стан справ зі збереження «удосконаленого» народного майна має місце і в інших областях.

 

Чарівні оникіївські пейзажі з елементами сучасного підходу до збереження матеріальних ресурсів.


Фото надано Олегом ШВЕРНЕНКОМ.