Село Івашківці, що в Новоушицькому районі на Хмельниччині, — типове, таких тисячі в нашій державі. Але водночас і незвичне. Насамперед тим, що не скаржиться, не зітхає гірко, перераховуючи свої пенсійні копійки, не повертає голову в минуле. Воно живе і трудиться сьогодні. І попри те, що ніхто і ніколи тут не створював ніяких особливих економічних зон і умов, його люди засвоїли один урок: хочеш добре жити — працюй. Важко. Щодня. Але працюй.
Не треба чужих — працюють свої
Щоб дістатись до Івашківців з обласного центру, треба здолати більше ста кілометрів. Потім — іще чотири кілометри від автотраси до села. Зате до кордону з Молдовою — рукою подати. І Дністер поруч. Два ставки, струмок — це все місцеві принади. Але вже з перших кроків дивують не так вони, як те, що з села регулярно відправляється автобус до столиці. Причому місцеві жителі їдуть туди не як заробітчани, а... поярмаркувати.
Везуть молоко, м’ясо, мед, городину, фрукти, крупи — все, що самі виростили і вигодували. Кажуть, проблем зі збутом ніколи не мають. Навпаки, постійні клієнти щоразу вже чекають, коли з глибинки приїде екологічно чиста, натуральна і смачна продукція. Причому не якісь окремі господарі, а практично все село виконує свою аграрну програму. Незалежно від того, який курс при цьому тримає Мінагрополітики чи інші урядовці.
Так сталось, що початок власній незалежній аграрній політиці в Івашківцях було покладено, коли по всій країні розпайовували землю і ділили колгоспне майно. Тоді хтось відверто крав техніку і пускав під ніж худобу, залишав напризволяще ферми і тваринницькі комплекси, переставав засівати і забур’янював поля... Вже мало хто згадує ті часи. Але тоді в Івашківцях заклик до того, що земля і майно радгоспу має належати справжнім господарям, сприйняли буквально. Чи то з якоїсь наївності, чи, може, й справді ці люди змогли заглянути хоча б на десять-п’ятнадцять років уперед?
Просто вирішили не шукати ніяких інвесторів та орендарів, не стояти розгублено, чекаючи, що хтось прийде і наведе лад, засіє поля, збере урожай, а постановили так: оскільки земля належить їм, то й самі на ній працюватимуть. В буквальному розумінні.
Для того щоб це було зручно робити, запропонували не формально розбити всі поля на паї і потім кожному тягнути свій номерок, а роздавали окремі ділянки для кожної сім’ї. Зрозуміло, що так краще працювати. Та головне — люди думали про те, що будуть тут жити і трудитись цілими родинами.
Родини — з наділами
В архівах залишились документи, котрі свідчать, що майже сто років тому, в 1914-му, землею в селі та навколо нього володіли чотири господарі. В розпорядженні у кожного було від 100 до 306 десятин. А тепер, у 2016 році, свою землю обробляють майже триста одноосібників та кілька фермерів. Василь Крайнічук — один із них. Організував приватне підприємство «Колосок», має півсотні гектарів і практично сам їх обробляє. Для багатьох європейських країн це і є типове фермерське господарство. Саме такі трударі, як правило, забезпечують тамтешні ринки продукцією.
Василь Савич розповідає, що раніше землі у нього було більше, тож доводилось наймати працівників. Тепер обрав оптимальний варіант. Але роботи додалось, бо практично все робить сам. Лише під час жнив просить на підмогу комбайнера. А так — справляється з усім самотужки. Щоправда, без допомоги дружини та дітей навряд чи впорався б із таким господарством. На жінці — і домашня робота, і живність у дворі. Усі працюють з раннього ранку до пізньої ночі. Але ніхто не скаржиться. Навпаки, Крайнічуки, як і багато їхніх односельців, дуже чітко зрозуміли: нема вигіднішої і радіснішої праці, як робота на себе, на користь своєї родини.
Жодних особливих умов для івашковецьких одноосібників ніхто не створював. Так, як і решта селян по всій країні, вони знають, що таке нинішні шалені ціни на пальне, газ, електрику... І так само не раз стикались із тим, що свій товар, який так тяжко вирощувати та збирати, інколи доводиться віддавати просто за безцінь. Але через це рук ніхто не опускає. Навпаки, кожен намагається виростити більший і кращий урожай, щоб таки знайти свого покупця. На власному полі Василь Савич теж багато чого сіє — пшеницю і гречку, ячмінь і просо, горох і кукурудзу, і ще багато іншого. Як справжній хлібороб, не знає вигідних чи нерентабельних культур. Переконаний: усе потрібно. А покупців спокушає тим, що майже все, вирощене ним, — екологічно чистий продукт, з мінімальним використанням хімії. При цьому ціну намагається тримати невисоку, навіть нижчу від тої, яку пропонують великі виробники. Розповідає, що на ярмарках, котрі час від часу проходять в обласному центрі, чимало покупців уже шукають його ятку з товаром — люди переконались у відмінній якості.
А щоб не бути у збитках, добирає свої маркетингові ходи. Так, іще пару років тому продавав переважно вирощене зерно. А потім зрозумів, що на крупі можна краще заробити. Ось так і з’явилася ідея придбати невелику власну крупорушку. Тепер господар тішиться, що може сам виготовляти сім видів круп.
Важко всім
Які ідеї народяться завтра в івашковецького підприємця, і сам не знає. Життя підкаже. Йому і десяткам односельців, котрі так само практично без перепочинку трудяться на своїй землі.
Ніхто із них так і не нажив мільйонних статків. Та й навряд чи комусь спадало на думку так розбагатіти. Люди тут живуть звичними буденними планами. І цілі перед собою ставлять такі, щоб їх можна було досягати.
Село не таке вже й велике — менше тисячі дворів. Але практично у кожного господаря в стайні по кілька корів, свині, всіляка дрібна живність. Усе це — і важка праця, і незмінний селянський капітал.
Коли люди вибиваються зі злиднів, вони починають думати про те, що зробити для громади. Кілька років тому село взяло участь у конкурсі спільного проекту ЄС та Програми розвитку ООН «Місцевий розвиток, орієнтований на громаду». Отримавши грант, люди і самі збирали кошти, щоб відремонтувати свою школу. Є тут і дитячий садок. І ці два заклади — свідчення того, що у Івашківців є майбутнє.
У селі не надто охоче вступають у розмови про політику. Люди налаштовані так, що ось тут, на своїх наділах, вони не просто тяжко працюють, а будують свою державу і незалежність. Врешті-решт із таких маленьких цеглинок успіху і достатку й має складатися сила та міць держави.
Хмельницька область.
На знімку: Василь Крайнічук тримає на руках свою онуку і вірить, що його поле колись дістанеться у спадок нащадкам.
Фото автора.
