Газета «Голос України» нерідко публікує матеріали щодо лісів і лісового господарства в нашій країні. Це необхідно підкреслити саме тому, що за чверть століття в Україні нічого не змінилося у напрямі поліпшення еколого-економічної діяльності суб’єктів господарювання з лісівництва. Тому, зрозуміло, матеріал Віктора Коломака щодо його розмови з директором Національного представництва міжнародної організації Лісова опікунська рада (FSC) в Україні Павлом Кравцем, який надруковано в газеті «Голос України» № 87 (6341) за 13.05.2016 р. під назвою «Чому «дрейфує» сосна?», справді потребує професіонального обговорення. Адже лісівнича справа та інформація про неї — не художній твір, а науково-практична діяльність.

 

 Тому й вимагає глибокого професійного висвітлення і обговорення шляхів удосконалення, зокрема, життєздатного, тобто прибуткового за змістом, використання земельних ресурсів у галузі лісівництва. До того ж з належним дотриманням земельного, податкового, лісового і природоохоронного законодавства.


Посилання на те, «що всихання поширилося на 134 тис. га, або майже 6% усіх соснових лісів, які перебувають у підпорядкуванні підприємств Державного агентства лісових ресурсів України», говорить лише про уявлення у респондента (і намагання зберегти!) про державне управління лісами. І не тільки в Україні, бо «місія Лісової опікунської ради полягає у просуванні екологічно відповідального, соціально вигідного і економічно життєздатного управління лісами в світі». Хоча про створення у світі єдиного уряду, певно, говорити ще рано. Краще звернутися до тих соснових лісів, які «всихають» в Україні.


Респондент повідомляє: «Сьогодні ми є свідками поступової втрати наших соснових лісів на півдні та в центрі країни — у Херсонській та Черкаській областях». Це трохи наближає читачів до об’єктів обліку і спостереження. Хоча лісів взагалі, а не тільки соснових, як відомо, у Херсонській області споконвіку не було. Усі вони створені в результаті антропогенної діяльності багатьох поколінь лісівників, у т. ч. шляхом штучного відновлення, а також шляхом природного поновлення з урахуванням напрямів господарювання.


У Херсонській області, переважно у другій половині ХХ століття, соснові лісонасадження створювали, насамперед, як засіб зупинити рухомість Нижньодніпровських пісків. Рішення виявилося, певно, не найбільш раціональним, бо немалі кошти державного бюджету були там витрачені, а еколого-економічний їх результат П. В. Кравець згадує як зміщення ареалу поширення сосни на північ...


Черкаська область також згадується, але без жодних посилань на конкретні об’єкти, тобто без зазначення суб’єктів господарювання та інших важливих для оцінки еколого-економічного стану та діяльності й аналізу чинників. Такий підхід був надзвичайно поширеним у системі згадуваного «державного управління лісами», тобто знеособленого (централізованого і планового), що зовсім суперечить засадам ринкової економіки з ідентифікованою відповідальністю землекористувачів за результати економічного використання земельних ресурсів, а також за дотримання при цьому лісівничих та природоохоронних норм і правил, а також за збереження навколишнього середовища у стані динамічної екологічної рівноваги. До того ж не тільки соснових, а взагалі лісів, «на півдні та в центрі країни» завжди було і є мало. Досягненням практичного лісівництва другої половини ХХ століття було переважно штучне створення лісів у лісостепових і степових областях, захисних насаджень на земельних ділянках, що зазнають впливів водної і вітрової ерозії, для захисту ґрунтів і довкілля від суховіїв та пилових бур. Останнє ніяк не слід розуміти як «степове лісорозведення». Адже ні полезахисні лісосмуги, ні захисні насадження по ярах чи берегах річок, які розміщуються в межах сільськогосподарських угідь, за Стандартною статистичною класифікацією землекористування ЄЕК/ФАО ООН до складу лісів не належать.


В умовах ринкової економіки з ідентифікованою відповідальністю землекористувачів за використання лісових земель є неприйнятним загальний перелік областей, в яких зустрічаються ті чи інші негаразди щодо лісівництва як галузі рослинництва, у т. ч. щодо всихання на окремих ділянках соснових насаджень. Те ж стосується штучно створених лісів на староорних землях сільськогосподарського призначення. Бо це — виключно локальні проблеми. Можливо, слід притягати до відповідальності тих, хто ініціював створення лісонасаджень без урахування ґрунтово-екологічних умов, які відомі в українському лісівництві як «Типи лісорослинних умов». Усе те належить до проблем і часів «загальнодержавного управління лісами». Дехто ще, може, пам’ятає, що в кінці ХХ століття протягом багатьох років розроблялась т. з. загальнодержавна програма УЛР, тобто Управління лісовими ресурсами. Результат тої програми відомий. Уся наукова і практична діяльність здійснення лісівництва, з часу становлення його як галузі рослинництва, завжди здійснювалася з урахуванням пристосування (синонім — адаптація) його до постійно змінюваних економічних і природно-кліматичних умов. Ці питання завжди були і є у полі зору лісовпорядкування.


Принагідно зауважу, що юридичного визначення терміна «лісовий фонд» в українському і європейському законодавстві нема. Термін «землі лісового фонду», що визначався за відомими Основами лісового законодавства Союзу РСР і Союзних республік (1979 р.), який був перенесений до українського законодавства з підприємницьких міркувань, як відомо, за Земельним кодексом України перейменовано на «землі лісогосподарського призначення» (ЗК, ст. 19, п. е).


Далі — ідеться про Боярську лісову дослідну станцію — справді унікальний об’єкт здійснення науково-виробничої і навчальної діяльності НУБіП, тобто колишній НАУ, Національний аграрний університет (комусь не сподобалася назва — аграрний, пов’язаний із землекористуванням?), та дотепер у ньому не створено належного обліку земельних угідь за стандартними обліковими категоріями землекористування! І це вже зовсім не залежить від «адаптації» чогось до чогось. Це — уже культура виробництва і відчуття морально-етичної гідності науковців і практичних менеджерів галузі, у т. ч. щодо соціально-економічних відносин у суспільстві. При цьому маємо взяти до уваги, що лісові масиви Боярської ЛДС займають виключно високопродуктивні земельні угіддя з надзвичайно сприятливими для здійснення лісівництва природно-кліматичними і лісорослинними умовами.


Опублікована стаття закінчується не зовсім оптимістично: «На превеликий жаль, простого, швидкого і єдино правильного рішення з приводу всихання сосни немає. Вихід — в об’єднанні зусиль небайдужої та відповідальної частини суспільства з професіоналами. Лише взаєморозуміння, повага і діалог дадуть змогу знайти шляхи для розв’язання багатьох проблем, які є в лісовому господарстві держави». До того ж всихання соснових лісонасаджень на окремих ділянках — це не зміна ареалу розповсюдження соснових лісонасаджень і лісових екосистем.


Зауважимо лише, що практика і досвід українського лісівництва як галузі рослинництва, зокрема у другій половині ХХ століття, незаперечно, мали досить позитивні наслідки. (Навіщо нам Опікунська рада? І чому «опікунська»? Національні кадри вже не дієздатні?) Свідченням тому є численні статистичні відомості про облік лісів в Україні, у т. ч у межах діяльності суб’єктів державного лісівництва починаючи з 1961 року. Площа земель лісогосподарського призначення (землі державного лісового фонду за термінами радянських часів) поступово, але постійно зростає, у т. ч. в їх складі облікова категорія землекористування «землі лісові». Вони ж — лісові екосистеми! При необхідності автор може надати опонентам відповідні показники із зазначенням джерел їх походження.


Андрій БОБКО, канд. с.-г. наук, Почесний доктор Інституту агроекології і природокористування НААН України.