Прочитав у «Голосі України» №179 за 21 вересня 2016 року матеріал Миколи Косого «Створили службу допомоги незрячим». У ній автор повідомляє, що у Харківському метрополітені тепер надаватимуть допомогу особам із вадами зору. Деякі станції для зручності обладнали рельєфними смугами...
Ця інформація відкинула мене у 2000 рік. Одразу пригадав випадок на тодішній станції «Радянській», який настільки зачепив мене, що вилився римованими рядками:
В метро, там, де натовп шалений,
Мов лава клекоче й реве,
Сліпий утомивсь, аж зелений,
Заплутавшись в стінах, зове.
Та сипле образи колючі
На ніч, що найдовша з ночей.
А сльози, як муки болючі,
Стікають з незрячих очей.
І я в сірій масі полинув.
Та совість нащо? Озирнувсь:
«Не бійся, людино, не кину».
Назад! Проти всіх повернув.
Розштовхуючи хвилю бурхливу,
Схопив того дядька мерщій.
В ту ж мить величезная брила
Скотилась навіки з душі.
«Мені ескалатором з’їхать,
А далі дорогу знайду...».
Все добре. Минулося лихо.
«Ходімо. Я вас одведу».
«Якби (тицьнув пальцем навколо)
Оті, що спішать в забутті,
Дізнались, як важко сліпому
Живеться в страшній самоті.
Тоді б подобрішали трохи,
Забруднені в чорній злобі.
Спасибі! Ти, хлопче, людина...».
Сказав і поїхав собі.
І так мені стало приємно
Від того простого слівця.
В якому, ми знали взаємно,
Немає початку й кінця.
Харків.
Мал. Миколи КАПУСТИ.
