Одинадцять років тому сім’я Дяченків поїхала шукати кращої роботи на Донбасі. Ніхто не думав і не гадав, що з часом їхнє мирне містечко опиниться в прифронтовій зоні, де нині живуть за Кримінальним кодексом УРСР 1961-го.
Тож так сталося, що через багато років повернулися Дяченки в рідний Кропивницький уже в статусі переселенців, щоб тут починати життя заново.
Світлана і Микола Дяченки — родина звичайних роботяг родом із Кропивницького. У 2005-му переїхали в Торез Донецької області в пошуках гарної роботи. Микола влаштувався на місцеву шахту механіком. Світлана виховувала сина Івана, а згодом знайшла роботу в пункті прийому металу. Про події за межами містечка знали лише з телевізора. Коли почули про анексію Криму, здавалося, що все це десь дуже далеко. Поки не почалися обстріли вже рідного Тореза. Тоді ж, у липні 2014-го, із пострілами познайомилися й Шахтарськ і Сніжне. На цей час родина поїхала до родичів у Кропивницький. А наприкінці серпня повернулися з надією, що все затихло, але замість процвітаючого шахтарського містечка побачили голод і розруху.
— Бабуся заходить у магазин, дістає трохи грошей і каже: «Дайте 100 г карамельок». Їй продавчиня відповідає: «Краще б буханку хліба взяли». А бабуся: «Ні, я хліб з’їм одразу, а карамельку цілий день жуватиму», — розповідає Микола і додає: — Пенсію з часом їм припинили давати. У мене сусід — пенсіонер-інвалід. Каже, рік жив тільки на те, що було заощаджено. Бо з України вже не платили, а Росія й не збиралася цього робити...
Інформаційний вакуум
Сильні обстріли нібито затихли, але наслідки були занадто близько.
«Біля будинку був дитсадочок — ясла. Його розірвало вибухами. Люди казали: мовляв, Україна наступає», — розповідає Світлана.
Дяченки зазначають, що ні подробиць, ні правди по телевізору не показували. Як заведено в маленькому містечку, все чули від людей. А згодом це залишився чи не єдиний спосіб комунікації. Телевізор «вещал русскую правду-матку», а телефонний зв’язок частково блокувався. «Сьогодні показують тільки російські канали. Хто має супутникову антену, раніше міг дивитися й інші канали. Відколи розпочалися бої — усе зникло. Жодні супутники не ловили українських каналів. Нині також тільки російські. З мобільним зв’язком почалися проблеми. «Київстар» одразу припинив працювати. Сьогодні і колишній МТС не дуже добре ловить. З 10 разу (і то не завжди) можна додзвонитись», — зауважує Микола.
Знайомство з «ДНР» та «ЛНР»
Про те, що тепер вони не українці з Донецької області, а мешканці самопроголошеної «ДНР», Дяченки почули після так званого референдуму. Самі на голосування не ходили. Микола каже, що з родиною тоді на риболовлю поїхали: «Сусіди розповідали, що прийшли на голосування, а їх у списку нема. То на тому пункті прізвища вручну просто дописували — і все».
Тоді ж почули й про «ЛНР». Були шоковані тим, що ці «народні республіки» розділені митницею! І для перетину кордону треба відповідна документація — як між різними країнами.
«Їхні керівники (чи найманці), по суті, за одне воюють і будують між собою кордон. Чоловік приїздив із Луганщини забирати з підприємства згорілі мотори. Питає: «А можна якісь документи? Бо я митницю пройти не зможу». Я йому кажу: «Ви там здуріли, чи що? Наче ж, за одне боретесь, то чого ж між собою кордон малюєте?» Товариш купував автівку в Луганській області, то казав, що там набагато жорсткіше, ніж у нас. Сильніше «нагинають» людей», — розповідає Микола.
Вірити чи їхати?
Після знайомства місцевих із «новими власниками» виникло одне запитання: вірити чи їхати? Поки не стріляють, люди не поспішають кидати своє майно. Коли чують перші вибухи — тікають тимчасово, як Дяченки. Але є й такі, які щиро вірять у покращення від нової «влади», а потім розчаровуються. «Ніяких обіцянок не виконували. Ніяких покращень ми не бачили. Хто жив добре — той так і живе. А хто бідним був — ще гірше жити почав. А ці, які добренькими прийшли, просто нахабнішими стали», — каже Микола.
А Світлана додає, що люди вірили, бо хотіли вірити. Або ж просто не мають куди їхати, бояться тікати в нікуди. Як правило, мешканці тієї території навіть не знають про існування «гарячих ліній» для переселенців, спеціальних фондів та організацій. Їхній інформаційний простір заповнено маршрутами в іншому напрямі — «русскомирских улучшений».
Про власний переїзд Дяченки чули різне від своїх знайомих із Тореза: «Деякі нас підтримували. Я спілкувався з одним чоловіком, і він каже мені: «Вчасно ти їдеш. Я б теж поїхав, а нема куди». Попросив зателефонувати, коли влаштуємось на новому місці. Казав, що теж готовий їхати. Ніхто не знає, куди звертатися. Деяким просто шкода покинути те, що мають. А люди похилого віку кажуть: «Який сенс мені їхати кудись? Буду доживати вдома».
«Невиїзні»
Не наважуються їхати і «люди з тавром». Так умовно називають тих, хто хоч раз одягав форму «армії ДНР» або засвітився в тамтешніх базах даних.
Є люди, які через тимчасовий приступ наївності стали на бік сепаратистів: «Знайомий певний час був у лавах «армії ДНР». Не може виїхати — боїться. Я йому кажу: «То ти ж нікого не вбивав». А він мені: «Ні, не вбивав, але форму носив». А це все фіксується. З часом він сам зрозумів, що помилився. Хороший чоловік, роботяга. Ніякої загрози не несе. Просто з дурного розуму потрапив. Є багато людей, які спочатку пішли «служити», повірили в усе, а потім кинули».
Певний час по вулицях збирали «нетверезих добровольців». Чоловік пішов у бар, випив, на ранок риє окопи. Вільні люди ставали робочою силою в лавах «местных». Свідком однієї із таких подій став і Микола: «Коли це все починалося (з’явилися блокпости), було, під магазин приїздить машина, а там по 5—6 осіб сидять, випивають. Одразу повантажили їх і все — риють окопи три дні», — каже Микола.
Зброя в будинку
З таких «робочих днів» люди привозять зброю — про всяк випадок. Дяченки кажуть, що зброя тут у кожного другого. У когось — щоб захистити свою родину, у когось — щоб «порозкидати понти» в барах.
«Колись у магазині чоловік п’яний ішов зі зброєю. У приміщенні плював. Йому кажуть: «Вийди». А він: «Да я щас вистрелю!» Дуже вони буйні, ці «деенерівці», — розповідає про колишніх земляків Світлана. — Відколи ввели комендантську годину — стало спокійніше, раніше ж ходили вулицями з автоматами, гранатами... Один чоловік навіть підірвався вдома на гранаті, на п’яну голову».
З 22-ї до 5-ї звичайним людям виходити на вулицю не можна.
«Мені вночі стало зле — відкрилася кровотеча. Саме був у медзакладі, а лікар не міг приїхати, бо до 5-ї — комендантська година», — розповідає Микола.
На дармові ліки... фіксовані тарифи
У лікарні, за словами Дяченків, облаштована своя бізнес-сфера. На безплатні ліки — чітко фіксована ціна. А от на бензин грошей у медзакладів немає, тож «швидка» працює, як таксі: за бензин платить клієнт.
«У Колі вночі заболіла підшлункова. То до лікарні завезли самі — просили знайомого допомогти. Бо у жодній «швидкій» немає бензину», — згадує Світлана.
Микола провів у торезькій лікарні два тижні. Щодня Світлана платила за антибіотики по 900 грн. Хоча саме ці ліки привозили «гуманітаркою» безплатно. Про це жінка дізналася вже в Донецьку, куди згодом перевезли чоловіка.
Багато «гуманітарки» просто крадуть, а багато — продають. Хоча на деяких продуктах написано: «Не для продажу». «Гуманітарка» призначена матерям-одиначкам та пенсіонерам. Її роздає комендант, яких у Торезі змінилося уже п’ять чи більше. Міняли за крадіжки.
Саме в лікарні Дяченки помітили зміни в документах: печатки їм тут ставили «деенерівські».
У документальному полоні
Після шести операцій, які переніс Микола, йому за законом мають дати ІІ групу інвалідності. Але в Україні документи з донецької лікарні недійсні. Юрист пояснив, що й справді всі ці документи не вважаються підставою для надання інвалідності. Миколі доведеться обстежитися знову. Чоловік матиме право на групу інвалідності, якщо діагнози підтвердяться.
«Республіканські» печатки проставляють і в інших документах: свідоцтвах про народження, про шлюб, атестатах зі школи тощо.
«Знайома народила дитину. Отримала свідоцтво «ДНР». Каже, що з дитиною в Україну поїхати не зможе. Тут же свідоцтво буде недійсне. Ще по телевізору бачила (на російському каналі), що вояки «ДНР» отримували паспорти. Але від знайомих не чула, щоб хтось добровільно міняв документ. Тільки однієї знайомої син отримав. Йому 16 років. Але ж він із ним нікуди не виїде», — розповідає Світлана.
Поміж людей кажуть, що паспорти змусять поміняти до нового року. Фактично населення опиниться у документальному полоні. Деякі донеччани шукають інший вихід із ситуації: їдуть робити паспорти в Україну, бо розуміють — «деенерівський» — просто папірець.
Оформлення документів, як і продаж безплатних ліків, стало платформою для бізнесу. «Люди возять документи на оформлення. Наприклад, не хочеш чи не можеш поїхати, щоб замінити фото в паспорті, — 900 грн., і тобі все зроблять. Зробити паспорт «з нуля» — 3000 грн. Так само їздять отримувати гроші для когось. Знайома просила привезти їй допомогу як матері-одиначці. За це 1000 грн. заплатила. І з пенсіями так само», — розповідає Світлана.
До нового року — термін і для зміни номерів на автівках. Їх заміна за нинішніми цінами — 800 рублів. Але нові номери дійсні лише на території «ДНР» та сусідній частині Ростовської області.
«А куди я нею зможу поїхати? Нікуди. «ДНР» не визнана ніде. Навіть у бік Росії — тільки Ростовська область. І то, лише в сусідні райони. Якщо далі — ловлять і штрафують. А якщо не міняти — два штрафи і конфіскація автомобіля. Знайомий почепив номери «ДНР», але на блокпості його не пропустили — подвійна реєстрація», — розповідає Микола.
Доходи «у конвертах» і захмарні ціни
Фіксованої ставки в «ДНР» немає: зарплата рахується відсотками від видобутку. Наприклад — 5%. Вирішує власник. Зарплати — «в конвертах», тож офіційних підстав вимагати зароблене немає.
«Скільки заплатять, не знаєш. Але працюєш, бо йти нікуди», — каже Микола.
Спочатку ходили й російські, й українські гроші. А зарплати вистачало, щоб купити необхідне. Та гривню витіснили буквально за місяць. Навіть зарплату могли давати частинами. Ще через півроку ціни стали російськими, а зарплати залишилися без змін. Прирівнювали так само: 1 гривня — 2 рублі. Але купити щось за ці гроші стало важче.
«Деякі ціни піднялися майже в 10 разів. Особливо на одяг та ліки, — розповідає Світлана. — Я дитину збирала до школи. Треба тисяч 30 у рублях, щоб купити найнеобхідніші речі. Для жінок роботи взагалі немає. Раніше було чимало копанок. Нині багато їх позакривали»...
Микола додає, що коли їздив у Ростов по запчастини, звернув увагу на ціни. Там вони такі ж, як у них. Але, каже, там зарплата хоча б приблизно відповідає цінам. А в новій «республіці» — співвідношення неможливе.
«При Україні я міг заощадити і з кількох зарплат щось купити. Незадовго до цих подій я працював на двох роботах. Збирали і за два місяці зробили ремонт, купили меблі й автівку. За нової «влади» все змінилося — заправити в авто менше 20 літрів — 1000 вилетіла. А отримую я 2,5 тис. за тиждень», — розповідає Микола.
На території «ДНР» діє єдина банківська система, робота якої не узгоджена із підприємством, що постачає світло.
За компослуги люди платять наосліп: «Ми платили в республіканський банк. Контролери приходять і кажуть не платити, бо до них гроші не доходять. Обіцяють, коли все налагодиться, розбити «борги» на щомісячні виплати. А як не платити? Щоб нам потім заборгованість нарахували космічну?»
Щоб існувати — треба красти
Щоб встигнути за шаленим зростанням цін, треба багато заробляти. Або знати, хто, що, де покинув. До того ж «спіймають» — не проблема. По-перше, тут панує кодекс 1961-го. По-друге, карають тільки за вбивства.
Світлана розповідає, що на пункт прийому металобрухту приносять багато металу з покинутих будинків: «Будинок покинутий — люди йдуть і вирізають звідти метал. Заробляють так на життя, бо роботи майже немає. Та й покарання за крадіжки, як такого, немає. Максимум — за грати до вечора. Вирізають крани, побутову техніку, навіть вагони ріжуть.
«Зі мною в лікарні лежав хлопчина. Каже — в депо ріжуть вагони. Запчастини продають, а конструкцію ріжуть на метал. За це нікого не саджають. Спіймали, набили, випустили. Наступного дня знову те саме», — додає Микола.
Крадуть не лише для того, щоб заробити, а й щоб не витрачати на місцеве виробництво. Наприклад, для повноцінної роботи шахти потрібно багато деревини. Як правило, її купують або ж, за наявності дозволу, чистять ліс від неякісних дерев. У «ДНР» нікому ніяких дозволів не потрібно: «Шахти не купують собі ліс. Знаю про одну шахту, яка не купила жодного вагона лісу за весь час «ДНР». Просто вирізали дві посадки. Кажуть: «Чистка». Але ж ліс чистять зазвичай за рахунок поганих дерев, а ці ріжуть усе підряд. Ніхто це не контролює»...
Якщо хтось «капнув» правоохоронцям про крадіжку, ті реагують одразу. Працюють за принципом: «Спочатку беруть — потім перевіряють».
— Кажуть: «Наш закон — це кодекс». Я колись спитав, за яким кодексом ми живемо, відповідають: «1961 року». А я запитую, як на ринку може працювати підприємець? У 61-му вони називались спекулянти. Яка стаття за це була? Майже підрозстрільна. То як цей ваш закон виконується?» — розповідає Микола.
Усе було нормально до певного часу...
Під тиском нової «стабільності» Дяченки вирішили тікати. Родина не захотіла міняти документи, номери автівки, щоб не залишитися в документальному полоні «ДНР».
«Усе було нормально до певного часу. Була стабільна робота, перспективи. Зарплата, нормальні ціни. Коли прибрали гривню і ввели рублі, жити стало просто неможливо. Ціни російські, а зарплата — за українським курсом», — згадує Світлана.
На крадіжки Дяченки не зважилися, а господарство, яке було ледь не головним джерелом прибутку, через податки стало працювати в збиток, а зарплата — що є, що немає.
«Більше двох свиней, понад 10 курей — податок. Знайомий, який тримав курей на продаж, почав їх вирізати, бо податки непідйомні і для нього».
За кілька тижнів Дяченки зібрали речі й вирішили їхати. У школі директор без проблем віддав документи і попросив повідомити, де влаштувалася родина (турбота про дитину чи контроль за батьками, ще один заповнений рядок бази даних?).
Перш ніж їхати, склали список своїх речей і завірили в квартальної — поставили печатку — щоб на блокпості не сприйняли як грабіжників.
«Уся техніка повинна бути з документами про купівлю — щоб було написано, що ми її купували», — розповідає Світлана.
Дяченкам пощастило — на блокпості проблем не мали. Менш ніж за добу здолали понад півтисячі кілометрів і повернулися в рідний Кропивницький. Тут, фактично вдома, вони мають статус переселенців. І вже тут шукатимуть житло і починатимуть жити заново...
Записала Ольга ТКАЧЕНКО.
Кіровоградська область.
