Я вже раз втратив Батьківщину. Вдруге не збираюся

8 грудня 2016 1419

Рік тому, коли Дніпропетровська обласна рада, створивши коаліцію, визначилася, нарешті, зі своїми офіційними лідерами, заступником її голови став 28-літній Мгер Куюмчян — людина нова в політичних колах регіону, можна сказати, навіть невідома. «Голос України» вирішив дізнатися про витоки його людської й професійної впевненості, спробував зазирнути в «задзеркалля» депутатського життя Мгера Санасаровича — звичайно, з його згоди та з його допомогою.

— Що привело вашу родину в Україну?

— Трагедія. У результаті нещасного випадку загинула моя молодша сестричка, і батьки не могли залишатися там, де все нагадувало про страшне лихо. Вони вирішили виїхати із країни. На початку 90-х років Вірменію, де йшла війна, де різко впав рівень життя людей, залишали багато родин. Але наша вирішила виїхати, як я вже сказав, з інших міркувань. У пам’ять назавжди врізалася картина нашої посадки на літак, який буквально штурмувала юрба емігрантів. Міліцейський кордон допоміг нам піднятися на борт: мама була вагітна, та і я викликав співчуття своєю дрібністю... Літак приземлився в Дніпропетровську, де й осіла наша родина, хоча спочатку планувала рушити далі, у Житомирську область, де в тата були знайомі. У Дніпропетровську невдовзі й народилася моя сестра Цовінар, яку хрестили разом зі мною. До речі, мене охрестили Михайлом, але це ім’я так і залишилося в церковних документах. Я був Мгером для всіх, у тому числі для однокласників. До речі, я прибув в Україну, не вміючи говорити, а тим більше читати й писати по-російськи й по-українськи. Через рік усього цього вже навчився.

— Ви здаєтеся дуже доброзичливою й великодушною людиною. Ці якості властиві тим, кого завжди всі любили...

— Не беруся судити про загальну любов до мене... Але в школі мене справді любили — всупереч усталеній думці про те, що діти пригноблюють тих, хто не схожий на них. Якось я сказав, що займався в шкільні роки боротьбою. «Щоб дати відсіч кривдникам», — припустив мій співрозмовник. Та не кривдив мене ніхто!

Я й танцями займався, і англійською, дружив із багатьма дітьми й у школі, й за її стінами. Згадую своє дитинство зі світлим почуттям.

Що стосується нашої родини, то так, звичайно, ми любимо один одного й робимо все для того, щоб не засмучувати близьких. Вважається, що це правило стосунків у східних родинах. Я так не думаю. Це норма стосунків у родинах, де шанують християнські цінності, — незважаючи на національність.

— А як батьки поставилися до того, що вашою обраницею стала українка? Хіба не заведено у вірменських родинах одружуватися зі «своїми»?

— Ви мене дивуєте... Хочеться сказати — ми ж цивілізовані люди!.. Я одружився з дівчиною, яку покохав. А покохав я Злату Сидорову, найталановитішу й найгарнішу дівчину в світі.

— Де зустріли таку?

— У компанії друзів. Я миттєво зрозумів: ось моя майбутня дружина!.. На жаль, переконати в цьому Злату вдалося не одразу. Знадобилися місяці — чи то залицянь, чи то облоги — не знаю, як охарактеризувати цей непростий період найбільш точно, поки моя нинішня дружина не зрозуміла, що ми зустрілися не випадково. Ми разом уже п’ять років, і я не перестаю захоплюватися Златою, у якої, крім таланту бути дружиною, є маса інших. Так, вона чудово шиє, малює, а як готує!.. Якось у Франції вона взяла кілька уроків у шеф-кухаря одного з ресторанів, і той потім кілька днів умовляв мене відпустити Злату вчитися кулінарного мистецтва.

Казав, що марнуємо великий талант...

— Може, справді, марнуєте?..

— Ну, якби моя дружина так вважала, то вже точно змінила б нинішній стан справ. А це — робота в компанії, створеній моїм батьком, якою я керував, поки не пішов у політику, а ще — присвята вільного часу мені й собі.

— Зачепила ваша фраза — талант бути дружиною... Розкрийте її зміст, будь ласка.

— Так, звичайно. Це, зрозуміло, не тільки прагнення потішити мене надзвичайно смачними й різноманітними шедеврами кулінарного мистецтва... Шлях до мого серця лежить зовсім не через шлунок — моя майбутня дружина проклала його, коли мені ще були невідомі її великі кухарські здібності.

Талант дружини — це здатність розуміти, бути твоєю другою половинкою, хоч би як банально це звучало. Іноді ми можемо проговорити цілий вечір, іноді — промовчати цілий вечір, але від цього він не стає похмурим.

Талант дружини — це вміння згладжувати гострі кути, не роздмухувати з іскри суперечки полум’я сварки.

Чи талановитий я як чоловік? Боюся, що не дуже... Так, часом нехтую господарськими справами на догоду читанню...

— Так, із приводу читання. Кажуть, що ви — чи не найголовніший книголюб обласної ради.

— Чутки про це дуже перебільшені, але читання — це те, від чого я одержую справжній кайф.

Я не читаю, щоб убити час. Навпаки, я намагаюся викроїти його, щоб читати.

— Можете навести приклади книг, які б узяли з собою, скажімо, на Місяць або на безлюдний острів?

— «Держава» Платона — це філософські міркування на тему держави й права, найглибші роздуми про базові людські цінності — справедливість, добро, зло. Ця велика праця допомагає зрозуміти, хто ми, що нами рухає. Саме тут звучить найвідоміший вислів Сократа — що більше я знаю, то більше розумію, що я нічого не знаю. Інша книга — «Сума технологій» Станіслава Лема. На мою думку, у цій книзі, як у жодній іншій, знайшла відображення логіка технічного прогресу і його роль у житті людини. Я люблю Кафку, Кобо Абе, Річарда Баха й ще багатьох і багатьох. Література — це джерело колосальних емоцій і джерело інформації.

Доторкнутися до нього, черпати з нього знання й відчуття нині нескладно. Я запросто читаю з телефону.

— Як ви гадаєте, може, наші біди — від невігластва?

— Саме так вважав Сократ. Невігластво є основною проблемою суспільства. Суспільні устрої змінюються, а невігластво, на жаль, залишається.

— Чи не вважаєте ви, що люди не гідні того, щоб за них, образно кажучи, класти голову на плаху?

— Ні, не вважаю. Кожна людина, незалежно від ступеня її освіченості, має право жити в гідному суспільстві й мати умови, щоб не бути неосвіченою.

— Певно, саме переконаність у тому, що кожна людина має право жити в гідному суспільстві, і привела вас у політику?

— Мені давно імпонувала політика, завжди була цікава роль особистості в державних та історичних процесах. Книга Тарле про Наполеона — одна з моїх улюблених. У нього, до речі, теж було незвичне для французького слуху ім’я... Зміст твердження: якщо ти не займаєшся політикою, політика займеться тобою — став зрозумілий особливо чітко під час Майдану й тим більше, коли загинув Сергій Нігоян. Його загибель обпекла мене. Ми приблизно одного віку, однієї національності... Так, я допомагав Майдану, відправляв туди хури з продуктами. Але мене там не було фізично...

— Ви не відчули за рік роботи, що ваша праця — сізіфова?

— Ні, можливо, ще й тому, що оптиміст. Хоча іноді в думках переношуся в Аргентину, де бачу себе рибалкою. Але це так — фантазії. Я вірю в Україну й нікуди їхати не хочу. Я вже раз втратив Батьківщину. Вдруге не збираюся.

— А що ваша сестра, яка народився в Дніпропетровську? Де вона? Так само, як ви, любить Україну?

— Моя сестра вчиться нині в одному з найпрестижніших університетів світу, у Великій Британії, на факультеті міжнародних відносин, і вважається кращою ученицею курсу. Мріє працювати в ООН... Я певен — вона гідно представлятиме нашу країну на міжнародному рівні. Ми часто говоримо з нею про Україну, що дає привід і для болю, і для гордості.

Розмовляла Ольга ГРЕЧИШКИНА.