З великою приємністю і теплотою завжди згадую святкування Різдва у дитинстві — років зо 30 тому, коли це було заборонено, але у нашому селі Корчин усі, попри партійну чи соціальну приналежність, святкували його особливо трепетно. А починався святвечірній обряд зранку в місцевій старовинній церкві Косми і Дем’яна богослужінням, під час якого священик освячував воду. Зазвичай на службу ходила бабуся, бо на стареньких «вплив» партійних урядовців не діяв.
Того дня всі мали поводитися дуже стримано, і до вечері слід було постити. Ми зранку зазвичай ходили до школи, переглядали фільми про «вічно живого» та про Жовтневу революцію. А по обіді, поки мати готувала вечерю, всі діти теж бралися до роботи. Власне, тоді на саме Різдво разом вбирали лісові пахучі ялинки, прикрашали гілочками образи, насипали на долівку сіно. Потім у найбільшій кімнаті ставили стіл, теж сипали під нього сіно, зерна пшениці, цукерки, горішки і починали його сервірувати. По кутах столу мати розкладала головки часнику, казала: це проти усілякої нечисті. У центрі красувався великий свічник із товстою восковою свічкою та зелений ялинковий віночок із дзвіночками, біля якого клали велику домашню хлібину, плетінку чи калач. Поряд ставили маленьку тарілочку з кутею — для тих, хто відійшов у інші світи.
Батько вносив до хати Дідух — на достаток, добро і здоров’я. Він у нас був «багатий» — тобто у ньому перепліталися символи. Так, пшеничні колоски з важкими зернами вважалися ознакою майбутнього врожаю. Овес та льон, відповідно, символізували здоров’я та добробут. Після вечері до снопа складали ложки і виделки й залишали їх там на ніч.
Вечеря доварювалася, а ми з батьком брали свічки і йшли «навідувати» душі мертвих. Пригадую, яке це було вражаюче дійство. На цвинтар сходилося ледь не все село. У пітьмі яскраво горіли сотні запалених свічок, люди молилися і залишали на надгробках жменьку куті та солодощі.
Коли поверталися додому, мати виносила нам миску зі свяченою водою, із зернами пшениці й копійками та кропило, давала тарілки з пісною кутею. Тоді батько вчив нас здійснювати обряд благословення. Спочатку окроплював худобу в стайні, а ми її частували соковитою стравою. Потім тато «розмовляв» із садовиною, просив дерева гарно плодоносити та освячував їх. Опісля ми вбігали в хату та залазили під стіл, щоб «кудкудакати» в ролі птиці. А між тим шукали в сіні копійки та цукерки. Вигравав найспритніший. Це дійство завше викликало у батьків теплу усмішку.
І ось наставала тривожна святовечірня мить. Мама набирала з печі на лопатку вуглинки, вкидала туди жменю ялівцю і цим запашним димком обкурювала всіх присутніх членів сім’ї. Вона казала, що це ліки від зубного та іншого болю.
Потім ми вмивалися освяченою водою і спільно ставали на коліна перед образом. Батько провадив «Отче наш», а ми йому вторили. Матуся починала «Богородице Діво, радуйся!», а ми підхоплювали. На столі горіла свічка. Потім уся родина сідала за стіл. Після цього, окрім матері й господині, вже нікому не було вільно вставати з-за столу, бо це вважалося недоброю прикметою. Мати виносила велику макітру з кутею і ставила її на стіл.
Батько як глава родини благословляв головну святовечірню страву. Перші крихти куті підкидав до стелі, аби про ту вечерю «почули» небеса. З однієї макітри їла вся родина. Споживши страву, господиня несла решту 11 наїдків, як і належить за звичаєм: узвар, грибну юшку, голубці, зупу з квасолі й лісниць, капусняк, борщ із грибними вушками, оселедець та пироги з капустою. У декількох варениках мати заліплювала копійки. Це була найулюбленіша забавка для дітей. Хто перший вийняв копійку — мав обов’язково розбагатіти упродовж року. Всі хизувалися потім своїм «скарбом».
Опісля, склавши столові прибори під Дідух, ми дякували Богу за вечерю, молилися. А потім батько густим баритоном заводив свою улюблену коляду «Дивная новина»...
Відтак уся наша сім’я збиралася і йшла на святовечірню гостину до татових батьків — Олени та Василя Маринців. У руках батько ніс власноруч змайстровану з картону зірку із вмонтованою свічкою. Ми забігали поперед нього і з цікавістю розглядали вогняні відблиски на кутиках зірки. Із колядою «Бог Предвічний» ми ступали на поріг хати, де без нас не розпочинали вечері. Вся челядь, а особливо дідусь Василь, своїм басом підхоплювали коляду.
Отож весь обряд наново уже повторювала бабуся Гелька. Пізно ввечері ми поверталися додому, а по дорозі зустрічали веселих бешкетників — бердів. До речі, ці переодягання з мошкарою (кожух навиворіт з червоним носом) у старе лахміття та розбиті черевики в Корчині чинні і досі та викликають неабиякі приємні емоції і в молоді, і в старшого покоління.
Звичаї та традиції чудового святвечірнього таїнства стараюся передати своїм дітям і тим, кого цікавлять бойківські обряди. Хай батькове Різдво житиме вічно у наших пам’яті та серцях.
Тетяна ЗІНКЕВИЧ.
Мал. Миколи КАПУСТИ.
