У Петровському районі Донецька знову згасло світло. Не минає дня, щоб на Донеччині не ставалася комунальна неприємність: там перестали подавати в будинки воду, там опалення відключили, там газу не стало... Найчастіше гасне світло, міста й селища поринають у пітьму. Під Новий рік було знеструмлено 18 населених пунктів. Причини однакові: то снарядом кабель перебило, то опору знесло, то підстанцію розбило...
Загалом, війна є війна, хоча б і гібридна. На ній, як і на будь-якій інший, і людей убивають, і об’єкти руйнують. Знищується все, що люди створювали багато десятиліть. Наявний очевидний регрес, відступ від досягнень цивілізації. Хто б міг подумати, що в місті-мегаполісі Донецьку через комендантську годину життя завмиратиме з вечора до ранку, припиниться залізничне сполучення, загине новенький аеропорт, перестане працювати пошта, заіржавіють через бездіяльність підйомні крани на зарослих бур’яном будівництвах, закриється більш як половина магазинів і кафе, зупиняться шахти й заводи. Хто й за чий рахунок усе це відновлюватиме? Населення, що дуже зменшилося, живе гуманітарними подачками й грошовими субсидіями з Росії...
Проте місцева пропаганда невпинно повторює, що в «ДНР» справи йдуть якнайкраще. Ось уже в Донецьку відкрили свої дипломатичні представництва такі «потужні» держави, як Абхазія та Південна Осетія, незабаром усі європейські «прапори будуть у гості до нас». А щоб ще більше підбадьорити населення, щотижня, а то й частіше організовують різні масові заходи: то день юриста відзначають, то якийсь форум проводять, то якусь службу вшановують. Діють цілком по-радянськи: до Донецька з міст і селищ на автобусах звозять студентів і трудящих зі шкіл, лікарень, ЖЕКів тощо із плакатами й гаслами на підтримку «ДНР». На телеекранах юрба має вигляд цілком переконливий для кремлівських кураторів.
Та хоч би як намагалася російсько-сепаратистська пропаганда, дедалі більше місцевих жителів починають розуміти безглуздість, нікчемність і злочинність цієї «гібридної» війни. Колись мало не кожна бабуся обурювалася: «А чого ці «бандерівці» сюди до нас прийшли?». Тепер і багато хто з них почали розуміти всю безглуздість і згубність затії під назвою «руський мір», настає усвідомлення, що проект «Новороссия» був брехливим і остаточно дискредитував себе, у нього не вірять навіть ті, хто випускає однойменну газетку. Люди починають розуміти, що війна Донбасу нічого, крім розрухи, горя і страждань, не принесе. Так, колишня прихильниця сепаратистів О. Меньшикова звертається до глави «ДНР» Захарченка із запитанням: «За що борються й помирають наш хлопці?». Слова кремлівського верховоди про захист російськомовного населення викликають лише гірку усмішку: від кого нас треба було захищати, коли вся вертикаль влади в Україні була родом із Донбасу? Усе пояснюється банально просто: Путіну хочеться, щоб Україна була таким само слухняним васалом, як Білорусь і Казахстан. А вона, бачте, не бажає цього! От він і вирішив предметно покарати «неслухнянку», добре, на місці знайшлися й такі, хто повірив у цю нісенітницю.
Приїжджим, особливо з-за кордну, здається, що життя в Донецьку цілком благопристойне: в центрі міста вулиці підметені, ліхтарі й вивіски світяться. Але, як писав Б. Окуджава, «римская империя времени упадка сохраняла видимость твердого порядка». Корінних городян не обдуриш, вони бачать, що місто дедалі більше поринає в пітьму. В пітьму безвиході.
Петро ОЛЬХОВЕЦЬ.
Донецьк.
