Нариманівку (або, як іще кажуть — Новороманівку), що в Устинівському районі на Кіровоградщині, з повним правом можна було б віднести до тих багатьох населених пунктів, в яких, здається, берегти вже нічого — все, що мало народитися, розквітнути й померти, в Нариманівці вже відпрацювало свій повний цикл. Залишився тільки пронизливий вітер, котрий, очевидно, десь тут і спить у кронах небагатьох уцілілих фруктових дерев, стара криниця та зигзаг безлюдної дороги. Сумно. Надто по холодній погоді, у період ранніх сутінків. Якби... Якби не Ольга Василівна НІКОЛАЄНКО (на знімку), яку без перебільшення можна вважати берегинею цього покинутого краю.
Свої звички, свої правила
Залишати хату, в якій минула молодість, виросли діти, а душа зачепилася за ниву й абрикосовий цвіт, Ольга Василівна не хоче. Земля і небо (хліб і надія) — ото і є нині чемні слухачі, уважні співрозмовники й добрі сусіди жінки, котра пережила на цьому кутку всіх.
Приїхала вона в Нариманівку в 1958 році аж із Самбора Львівської області. Оселилася разом із чоловіком у родичів. Не в будинку з усіма вигодами, а в землянці, яку змінила на рівні стіни й теплий дах, лише коли перебралася у свою власну домівку — оцю, котра попри всю свою скромність, тепер тут — найбільший палац і найрозкішніша вілла (на знімку). Було тоді в Нариманівці півсотні хат, діти ходили в місцевий садок...
Якби не сусід, котрого родичі кілька років тому виселили із Запоріжжя, прикупивши йому в тутешньому степу «підходяще» житло за тисячу гривень, Ольга Василівна давно спілкувалася б лише з дітьми телефоном та при зустрічі. Утім, є ще один житель — здебільшого непомітний, частіше п’яний, голодний і дивакуватий. Володимиру Іллічу (так звати цього незнаменитого тезку пролетарського вождя) 56 років, він ще не заслужив пенсії і взагалі не хоче нікому прислужувати чи допомагати. Навіть коли добрі люди готові нагодувати. В його хаті свище вітер, бо скло давно побите. Світла немає, бо струм грошей коштує. Як виживає і за які «гавайські перла» дістає горілку — то загадка.
Ольга Василівна у Нариманівці — єдина людина, чия присутність впадає в око. Донька, котра мешкає в Устинівці, давно вмовляє маму переїхати до райцентру. І син, який живе ближче, — в селі Криничному, кличе до себе. Але марно.
«У мене свої звички, свої правила!» — відказує вона дітям і вже котрий сезон поспіль знову йде до лісосмуги, щоб заготовити на зиму сухого гіляччя, передплачує на новий сезон обласну газету, консервує...
Привіт землемірам
Часом Ользі Василівні вдається перекинутися парою слів із поштаркою Ольгою Іщик. Вона жаліє листоношу, котра змушена з напівпорожньою сумкою їхати велосипедом за 15 кілометрів.
«Я їй кажу, щоб за мене не переживала, — переповідає берегиня Нариманівки розмову. — Раптом якийсь раз не вдасться вчасно привезти газету — так тому й бути. Вона ж відробляє зарплату. Але хіба нам платять як слід? Он мені, приміром, на три тонни вугілля потрібно 12 тисяч гривень. Тоді не доведеться тягатися з гілляччям. Але ж це майже уся моя пенсія за рік! А де я тоді візьму гроші, щоб купити внукам цукерок, коли в гості приїдуть?.. Як послухаєш, скільки ті депутати отримують... Дайте ж людям хоч трохи!»
Городу в Ольги Василівни — майже гектар. Скоро 60 років, як вона обробляє цю землю в степу. Каміння на цілині давно вибране, рілля розорана, грунт угноєний... І ось тепер, коли залишилася вона тут одна, ця земелька раптом комусь приглянулася. Якось визирнула жінка у віконце, із сонцем вітаючись, аж глядь — двійко зайд її землю міряють. Пішла, щоб з’ясувати причину такої ранньої активності, а їй відказують: «Ця земля не ваша, буде в неї інший господар!»
«Ні щоб узяти необроблену землю й довести до толку, то вони вирішили в баби забрати готову!» — передає Ольга Василівна через газету «привіт» кривдникам. Такі, до речі, й раніше траплялися на її шляху.
І села не стало, й чоловіка
До кінця 1990-х біля своїх грубок і телевізорів із трьома телеканалами лишилося зовсім небагато нариманівців (після того, як розбудувалися, народили й вивели в світ, а потім відправили на багаті села своїх дітей). Десь із двадцять хат під міленіум ще стояли заселеними. І стояли б далі, якби не «сармати»...
«Однієї ночі на нас напали бандити, — ні на мить не забуває про ті трагічні події Ольга Ніколаєнко. — Трапилося це пізно ввечері. Я подоїла корову й заснула. Чоловік мій покійний дивився телевізор. Раптом постукали в двері. Коли спросоння відчинила, отримала сильний удар і знепритомніла. Так само ошелешили діда і зв’язали нас, безтямних, мотузками. Ми опритомніли — а бігти пізно»...
Напевне знаючи, що в діда з бабою є гроші, бо щойно продали кабана, кати пекли людей праскою. Відібрали не лише вторговані три тисячі, а й відкладені на чорний день (а це був той період, коли чорних днів на всіх вистачало) вісімсот гривень. Навіть копійки зі склянки — і ті витрусили, продовжуючи, однак, катувати господарів... Три пластичні операції з пересадкою шкіри перенесла за два місяці Ольга Василівна, а коли повернулася додому з лікарні, всі сусідські будинки навколо вже стояли порожні й зачинені. Люди, злякавшись бандитів, виїхали з хутора. Чоловік так і не оговтався. За рік він помер, і залишилась жінка сама...
Замість прощання Ольга Василівна знову наказує порушити в газеті питання щодо нариманівської криниці, з якої воду п’є не лише вона, а й подорожні. Колись ця криниця була дуже популярна: вважалося, що вода з неї має лікувальні властивості. Після того, як до джерела дотяглася корінням і почала його отруювати верба, ця вода навряд чи може вважатися корисною. Та Ользі Ніколаєнко, котра (як сама каже) тепер уже нікого і нічого не боїться, однак украй потрібно залишатися Берегинею. Вочевидь, така її місія на цій землі.
Олег ШВЕРНЕНКО.
Кіровоградська область.
Фото Івана КОРЗУНА.
