Ларису Когут (на знімку), відомого на Черкащині громадського та релігійного діяча, восени минулого року прийняли до лав Асоціації професійних капеланів України, що співпрацює з Міноборони України. На Міжнародному конгресі капеланів, де побувала легендарна волонтерка, вона стала однією із десяти жінок-капеланів, котрі несуть служіння у військовій сфері.
— Уперше я з друзями поїхала у військову частину тривожної весни 2014 року, — пригадує керівник благодійної організації «Час надії», музикант за фахом і військовий капелан Лариса Когут. — У той час наші війська залишали Крим і переміщалися на нові місця дислокації. Хтось з черкащан, які служили на півострові, зателефонував додому і повідомив, що підрозділ розташувався у чистому полі на Миколаївщині. У бійців, сказав молодший командир, немає ні продуктів, ні води, ні наметів, адже всі військові склади залишилися у Криму...
За дві доби волонтер-початківець зібрала разом із парафіянами своєї церкви 10 тонн провізії, воду, предмети побуту і повезла у Миколаївську область. Взяли з собою навіть самодіяльних артистів, щоб концертом підбадьорити військовослужбовців, переконати, що це тимчасові труднощі і невдовзі все стане на свої місця.
— Наша легковірність і наївність, — продовжує Лариса, — умить вивітрилися, коли ми вдруге потрапили у військові частини. На сході ми усвідомили, що розпочалася війна. Побачили перших загиблих, перших закривавлених поранених... Почули слова бійців про допомогу. І кинулися додому збирати все, що можна було відвезти...
Часто вантаж для підрозділів ЗСУ супроводжувала військовий волонтер, магістр богослів’я Лариса Когут. Вона передавала бійцям також дитячі листи, малюнки, вірші. А ще завжди клала у нагрудну кишеню захисника дві молитви — «Спасіння» та «Отче наш» — і просила їх у вільну хвилину читати.
— Без віри не можна жити і не можна воювати, — ділиться пережитим військовий капелан. — Цю істину мені десятки разів підтверджували на фронті. Особливо запам’яталася розповідь «кіборга». Їхній БТР на шаленій швидкості перетинав злітну смугу, що звідусіль прострілювалася противником. Раптом двигун машини «захлинувся». Вона завмерла у центрі летовища під шквальним вогнем. Командир по рації почав просити допомогу. Під бронею перебували тяжкопоранені... Вони стогнали і слали прокляття нелюдам-ворогам. І враз один із бійців почав читати «Отче наш»... Усі замовкли, подумки повторюючи за ним молитву. Через мить, немов з-під землі, виринув ще один наш БТР. Це був їх порятунок...
З настанням холодів на східному фронті ставало ще сутужніше. «Наша одежа — стєкляшка, наше взуття — дєрєвяшка», — казали «волонтеру Лорі» змучені холодом бійці. «Час надії» подвоїв свої зусилля, збираючи на передову теплу білизну, обмундирування, взуття, ковдри. Парафіяни Християнської євангельської церкви, де працювала Лариса Когут, удень і вночі плели вовняні шкарпетки і маскувальні сітки, шили для розвідників маскувальні халати. Найбідніші черкащани на заклик волонтерів щодня приносили на склад благодійного фонду консервовані овочі, сушені фрукти, домашню випічку.
Найтяжчу зиму 2014-2015 років Лариса Когут жила між Черкасами і передовими позиціями українських підрозділів на сході. Тисячі тонн відправлених вантажів і тисячі розмов із бійцями. Її тепле, душевне слово зцілювало інколи більше, ніж ліки.
«Ми стоятимемо до останнього волонтера!» — сказали якось Ларисі бійці. Вона ці слова пам’ятає завжди. Й хоч тепер потреба у допомозі фронту знизилася, продовжує місію, взяту на себе добровільно. Велику роботу проводить і у військових підрозділах, і серед демобілізованих. «Вони всі повертаються до мирного життя іншими, — каже вона. — Більшість — контужені, знервовані, психологічно надломлені. Дружини їх не розуміють, діти ображаються, коли батько з ними різкий, соціум не сприймає... Вони починають зустрічатися тільки зі своїми побратимами, пригадувати тільки своє, їм близьке. Часто при цьому вживають алкоголь, і починається нова біда...»
— Держава, громадськість, — переконана моя співрозмовниця, —повинні створити всі умови, щоб бійці пройшли належну реабілітацію. Їм потрібно кілька місяців жити у спокої, тиші, добре харчуватися і спілкуватися з фахівцями. Роль військових капеланів тут величезна.
Невдовзі Лариса Когут знову вирушає на схід країни. Військового капелана вже чекають командири і бійці. Вони переконалися: там, де побувала зі своєю місією ця відважна і милосердна жінка, побільшало добра, надії і любові. Побільшало сили духу і великої віри: перемога буде за нами. Бо за нами — правда, Бог і Україна.
Черкаська область.
Фото надано героїнею розповіді.
P. S. До відома народних депутатів України. Досі у нашій країні, на противагу навіть північній державі-агресору, немає закону про військових капеланів. Лариса Когут, як і її колеги-капелани, працюють на фронті, ризикуючи своїм життям, благодійно. Водночас потреба у військових капеланах величезна. Тільки 2016-го у ЗСУ сталося 60 самогубств військовослужбовців...
