Свята любов Фросини МОТРУК (на знімку ліворуч) із села Цибулівка Тростянецького району на Вінниччині до двох синів-інвалідів, із дитинства прикутих до ліжка, виявилася в тому, що вже понад 60 років вона залишається поруч із ними. Чому соціальні служби не можуть підтримати жінку в її непростих клопотах?

 

 

Розмови про інтернат припиняє словом «Ні!»


Худенька, як стеблина, невисока на зріст, із добрими очима і натрудженими руками, пані Фросина готує обід для синочків. Саме так вона досі називає своїх дітей. Хоча старшому Василю вже 66 років, молодшому Степану – 54, для мами вони, як у дитинстві, — її діточки, синочки. Такими словами намагається компенсувати те, чим обділила їх доля. Так сталося, що обидва народилися хворими на ДЦП. Ще тоді, після їхньої появи на світ, матері пропонували віддати дітей у спеціалізований будинок-інтернат. Пояснювали, що держава виділяє кошти на утримання і догляд за такими хворими. Такі розмови тоді і тепер пані Фросина категорично припиняла одним словом: «Ні!»


Якщо раніше у матері вистачало сил доглядати за недужими синами, чоловік підсобляв, поки був живий, то нині, у свої майже 90, не може цього робити. Поки що допомогти їй не вдається ні сільраді, ні соціальній службі, ні Червоному Хресту.


Двох опікунів не може бути


— У цієї жінки дуже сильно розвинуте материнське почуття, — розповідає сімейний лікар Цибулівської амбулаторії сімейної медицини Фросина Рибак (на знімку праворуч). — Матері бувають різні. Не кожна могла б звалити на себе таку важку ношу. До того ж, на все життя. Це справді подвиг. Тепер вона потребує допомоги. Не знаю, як це правильно зробити, але робити треба, не можна залишити її саму в такому віці.


Ще торік бабуся навіть поралася на городі. Зізнається, що тепер уже не зможе: сил не вистачить. Але приготувати, подати їжу лежачим, погодувати з ложки, дещо попрати, у кімнаті прибрати — цю роботу виконує сама. А ось коли треба поміняти памперси чи скупати — без сторонньої допомоги не обійтися.


— Із допомогою не так усе просто, — каже керівник Тростянецького територіального центру соціального обслуговування одиноких Лідія Бондар. — Я особисто разів 20 була у цій сім’ї. Бабуся Фросина отримує доплату від держави по догляду за лежачими хворими. Через це закріпити за її синами соціального працівника нема можливості, бо вже виплачуються кошти. Їй треба відмовитися від доплати. Але й тут виникає проблема: у них є брат і сестра, та й мама. Законом передбачено закріплення соціального працівника за одинокими. До того ж бабуся непокоїться, чи не позбавлять синів пенсії по інвалідності, якщо відмовиться від доплат.


У Цибулівці за одинокими закріплено троє соціальних працівників. Як пояснила пані Бондар, вона спілкувалася з ними, запропонувала допомагати старій жінці. Щоправда, на волонтерських засадах, бо вже отримують зарплату.


— Кожна з наших працівниць погодилася, — продовжує Лідія Бондар. — Заходили до Фросини Мотрук, однак бабуся не захотіла нікого з них взяти в помічниці. Мені особисто вона пояснила, що прагне, аби оформили її сусідку, яка зі своїм чоловіком уже не один рік допомагають. На жаль, сусідку взяти на роботу не можемо, бо вона вже працює технічкою у школі. Наскільки я зрозуміла, ті невеликі кошти, які пані Фросина отримує як надбавку по догляду за лежачими, вона передає сусідці. Без неї та її чоловіка старенька не впоралася б.


Програму закрили, патронажних сестер скоротили


Сергій Глухенький, голова Вінницької обласної організації Товариства Червоного Хреста, каже, що ще три роки тому вони мали можливість наймати працівників для допомоги цій жінці. Укладали угоду з Центром зайнятості населення, а ті виділяли соціального працівника з числа безробітних. Оплату здійснювали 50 х 50 — Червоний Хрест і Центр зайнятості. Програма називалася «Денний стаціонар на дому». Але у грудні 2016-го, за словами співрозмовника, патронажна служба припинила роботу. В області скоротили 114 патронажних сестер. Через це без опіки залишилися 3000 одиноких людей. З них п’ята частина — лежачі.


Сільський голова Цибулівки Олександр Гайдей погоджується, що Фросині Мотрук потрібно допомогти. Каже, запропонує сільгосппідприємству, яке орендує у них землю, зробити це за кошти соціального договору. «Сільрада не має права ввести у штат соціального працівника, — пояснює керівник громади. — Якщо підприємство виділить кошти, ми знайдемо помічницю старій жінці».


«Внуків не маю»


«Я хочу тільки Галю, щоб вона мені допомагала, більше нікого не треба, — говорить старенька пані Фросина. — Вони з Іваном мені як рідні». Жінка веде мову про сусідів — Галину й Івана Семенюків. «Я знаю їх, вони знають мене, моїх хлопців, їхню біду... З дітьми одна біда, з онуками — друга, жодного не подарувала доля».


У Фросини Мотрук четверо дітей. Є ще донька і син. 64-річна донька Віра проживає за кордоном. Через хворобу уже три роки не провідувала маму. Ще один 60-літній син Микола мешкає у сусідньому Крижопільському районі. У них із дружиною теж непроста доля — не мають дітей... Микола обіцяє, що не віддасть братів до інтернату. А як воно вийде? Думка, що буде з її синами, дуже хвилює пані Фросину.


Коментар


Менеджер із соціальних питань ПрАТ «Поділля» Ольга Молодзієвська повідомила: «Не розумію, чому досі ні державні служби, ні місцева громада не допомогли цій жіночці. Я випадково дізналася про неї. Вже побувала в родині. Завезли їм дров.

Обговорили ситуацію з керівником районного центру допомоги одиноким. Виходом може бути надання нашим товариством постійної фінансової допомоги сусідці Фросини Мотрук. Також бабуся отримуватиме виплати з медичного страхування на придбання ліків».

Вінницька область.


Фото надано автором.