Для мільйонів росіян Україна була й буде завжди! Для деяких навіть відродилася — з Майдану.
Моя подруга Ліза з Пітера перша записалася на курси мови і готується стати військовим психологом. В Україні. В іншої подруги Оксани з Челябінська з’явилася нова настільна книжка «Кобзар», привезена татом із Тернопільської області багато років тому, яку вона вперше відкрила разом із внучкою...
Події останніх трьох років багатьох жителів Росії надихнули розшукати в Україні родичів або нових друзів, змінити телефонні мелодії на «Воины света» або «Моя маленька незалежність», носити вишиванки й жовто-блакитні стрічки... і пишатися українським походженням. Або Україною в серці. Виходить, мирне майбутнє — це не минуле.
Наталія МОСКВИЧОВА (Ростов-на-Дону, інженер, репетитор з математики):
— У мене багато чого пов’язано з Україною. Батько народився під Харковом, ст. Лозова. У дитинстві з ним їздила на Слобожанщину. Мій син жив у Чернігові (після армії залишився, одружився з українкою). Моя бабуся-старовірка народилася в Чернігівській губернії. Мій племінник живе у столиці України. Я була близько року тому в Києві, недовго, але встигла покласти гвоздики й поплакати на Майдані.
Була у Львові й околицях років 25 тому. Враження чудові. Якби не моє здоров’я і пенсія, продала б квартиру й переїхала жити до вас.
В останній мій короткий візит була вражена відсутністю агресії до мене, росіянки. Може, нині це й не так. Я зможу зрозуміти озлоблення...
Я цілком на боці України. І деякий час навіть аватарки у соцмережах робила у вигляді прапора України. Отримую погрози за свої коментарі на підтримку українців. А мені — плювати.
Мені соромно за мою країну і страшно... Українці, сподівайтеся тільки на себе. І вступайте в НАТО. А головне — разом із Рухом Нових Сил. Бажаю, щоб у владі були патріоти, люди які люблять країну, а не скарбницю. А в Росії просвіту не бачу. З невідомої для мене причини люди вірять злочинному російському телебаченню. Напевно, вірять тому, що хочуть це чути... На жаль...
Сумую за всіма загиблими і плачу за покаліченими... Не вибачайте...
Олександр КУЗНЄЦОВ (Санкт-Петербург, інженер):
— Для мене російська агресія — це злочин не тільки керівництва нашої країни, а й її безмовного, покірного населення. Я не думаю, що росіяни якимсь чином зможуть заслужити прощення, можливо, згодом отримають його, та сумніваюся, що їхнє каяття буде глибоким. Якщо говорити про мене, то Україна для мене почалася з Майдану, думками, емоціями я був там, я не зміг би поїхати за всього бажання, але я щодня стежив за перебігом подій. Мені не потрібно було вигадувати, чому це відбувається, я дивився на Майдан як на вищий прояв демократії — людей, які використовують своє законне право сказати «ні!» злочинцям, що узурпували владу, людей, в яких є сміливість і воля, на тих, хто готовий бути господарем у своїй країні. Звісно, я чудово розумів і те, що Майдан — це ще й боротьба за справжню незалежність, звільнення від останніх радянських метастазів. Я пам’ятаю, як не міг спати у дні найзапекліших зіткнень і загибелі активістів і як потім щиро радів перемозі, ніби від неї залежить і моє життя. Але, я гадаю, саме тоді стався розкол у російському суспільстві, саме нерозуміння росіянами причин революції й те, що саме у відповідь на її перемогу Росія почала військову агресію, зробило поглинання кремлівської пропаганди таким легким. Просто переважна більшість моїх співвітчизників уважають ганебнішою боротьбу за свої права й свободу, ніж рабські кайдани, і вони не могли прийняти право на боротьбу як норму. Звичайно, тут є люди, яким теж соромно за підлість нашої влади й тих, хто їй аплодує, ці люди так само, як і я, виходили на вуличні акції, вимагаючи зупинити військову агресію, але, на жаль, нас занадто мало. От від цього мені найприкріше. Якби набралося хоча б до мільйона із 140, можна було б уникнути всього цього пекла, що триває вже три роки, і тисячі людей були б живі.
Я анітрохи не сумніваюся, що ви переможете, що Україна поверне собі всі окуповані території й поверне не за якимись принизливими угодами, а розгромивши терористів і російські війська. І в цей день я буду щасливий навіть більше, ніж коли переміг Майдан. Але сором за співвітчизників, які прийшли на вашу землю вбивати, за тих, хто називає Крим своїм, проганяючи кримських татар, за тих, хто брехав з екранів і трибун, і за всіх, хто хотів вірити в цю брехню, залишиться зі мною назавжди. Ми не заслуговуємо прощення, тому я не можу сказати «пробачте», я скажу «мені безмежно шкода!».
Бажаю, щоб швидше настав світлий день російської капітуляції й на вашу землю більше ніколи не ступала нога ваших ворогів. А доти нехай ваших воїнів і волонтерів береже доля. А ми заслужимо прощення тільки через щире каяття, більшості з нас йому ще тільки треба бути навчитися.
Олександр ІВАНОВ (Кіріши, енергетик, пенсіонер):
— Усе життя мріяв погулятися Одесою — Дерибасівською, Привозом, Узвозом, послухати одеську говірку... А після Майдану — Києвом. Подивитися й уявити, як усе це було... І якби там зустрів матір солдата — поклонився б у пояс. Мені було б нічого навіть сказати... Немає таких слів...
Майдан — у нас уже не площа, Майдан — це подія... Вогонь, постріли, ніч, вода, кров... Революція Гідності!
Тоді, наприкінці 2013-го на початку 2014-го, радів насамперед за Україну! Ур-ра-а! Наші перемагають!!! Водночас перестав дивитися наш телевізор, його залило брехнею й ненавистю до вас. Найбільше побоювався, що прийде «старший брат» із допомогою. Але не думав що допомога буде ТАКА. І величезна!
Дорогі мої українські друзі. Весь світ бачить: ви перемогли! Утримайте, благаю вас, перемогу у своїх руках.
Анна ПІНЄЖАНІНОВА (із Санкт-Петербурга, юрист, жителька Мексики):
— На сході України коїться немислиме. Дуже гірко, що в XXІ столітті ми стали свідками нової бойні в Європі. Невимовно гірко, що підлий, мерзенний провокатор і агресор — моя власна держава. Жахливо, що гинуть люди. У декількох моїх близьких приятельок в Україні на хуторах між Донбасом і Маріуполем залишилися родини — батьки й бабусі-дідусі. Дуже переживаю за них: дівчата щодня намагаються виходити на в’язок з рідними, щоб хоч якось підтримати й руку на пульсі тримати. Страшно.
Я бажаю українцям колосального ривка в самосвідомості й твердо визначитися із цілями на майбутнє, цілковитого згуртування нації для досягнення цих цілей, для послідовної спільної роботи — на майбутнє. Бажаю знайти серед своїх синів і доньок, а потім зростити й обрати собі добрих, безстрашних і розумних, освічених і відповідальних лідерів, гідних прекрасної вільної України. Я від усього серця бажаю, щоб на Україні запанував мир. Якомога швидше. Бажаю процвітання й благоденства. Але найзаповітніше моє побажання — це зростання усвідомленості себе й вимог до всіх нас нашого складного (в усьому світі!) часу. Саме тому бажаю того самого ривка.
Мир настане. Добре б, щоб із найменшими жертвами людськими!
Микола СТРЄЛКОВ (Москва, начальник юридичного відділу футбольного стадіону):
— Два побажання українцям: перемоги та якнайефективнішого її використання, у тому числі усвідомлення всіма, що «ми змогли, ми зробили це все разом». Унаслідок чого буде справжня взаємодовіра між усіма громадянами й буде старання кожного зробити ще більше для спільної справи. У тому числі в управлінні країною буде щире й діяльне прагнення зробити кращим побут усіх громадян, прагнення поліпшити умови для розвитку виробництва й комерції, науки. Але водночас із побажанням відчути переможну спокійну самогідність бажаю ще показати чудові приклади впіймання в будь-якій точці світу терористів, що втекли.
Не втомлюся повторювати: я справді вдячний Українцям за те, що вони почистили й мою область проживання, мені здається, у Москві мені стало менше зустрічатися негідників, які, сподіваюся, більше не повернуться з тимчасово окупованих територій і в цей час уже не живі. Водночас я усвідомлюю, якою жахливою ціною це робиться.
Деякі пояснення про себе:
Саме ця трагедія в Україні змусила мене згадати, що в моєму дитинстві мама й бабуся спілкувалися рідною мовою, згадати, звідки вони родом — з Миколаєва. Хоча навіть не «згадати», не те слово, тому що з пам’яті не зникало... А якось зрозуміти, усвідомити, що там мої люди, люди, з яких моя мама, отже, і я.
Революції Гідності в Києві почав співпереживати одразу, тому що раніше сам брав участь із перших годин у спробі влаштувати в Москві таке саме (називали це «Оккупай Абай» http://cyclowіkі.org/wіkі/
Оккупай_Абай).
Уже понад рік заглушаю думку, що часто з’являється: «здай в оренду свої квартири і їдь волонтерити, хоч обліковцем на складі б/к, хоч натирачем підлоги в госпіталі, хоч кашоваром, що зустрічає чаєм і їжею, розвідроту, яка повернулася (тому що вбивати навіть орків, швидше за все, не зможу)».
Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.
