Здрастуйте, шановні журналісти газети «Голос України». Стаття в номері за 20 січня 2017 року «Спочатку каторга на чужині, потім — фільтраційне пекло на батьківщині» сколихнула і мої спогади.

 

На знімку 1935 року — Марія Бочкина та Людмила Опроненко (їй тоді було 2,5 року).

 

Була в мене сестра Муся

Моя двоюрідна сестра по батькові — Марія Ігнатіївна Бочкина — в 1941-му у Сумах закінчила 10 класів із золотою медаллю. Коли почалася війна, вона переїхала до нас у село Залізняк, адже в селі легше було пережити важкі роки окупації.

У 1942-му населенню було оголошено про те, що німецькій армії потрібна в Німеччині робоча сила для виробництва озброєння і харчування. Муся, так ми її звали, щоб уникнути каторги на чужині, обварила собі ноги окропом, вони опухли та почервоніли. Але знайшлися донощики, і нашу Мусю взяли під контроль, підлікували й разом з іншими дівчатами із села відправили в Німеччину. Всі роки каторги листів від Мусі не було. А коли всіх каторжників звільнили, у село повернулися тільки дві дівчини. Одна — після якихось страшних випробувань — майже не ходила, її тіло було немов без кісток, а коли батьки виводили її у двір, уся тряслася. Вона незабаром померла. Друга, коли повернулася до батьків, жити в селі не змогла через постійні знущання співвітчизників і незабаром кудись виїхала. Ця дівчина й розповіла нам, що Муся не повернулася, бо побоялася їхати на батьківщину. У школі вона вивчала французьку мову, була дуже гарною, а на каторзі якось познайомилася з таким же каторжником-французом — і він забрав її у Францію.

Через багато років у село прийшов один лист. У Мусі із чоловіком було двоє синів і дві дочки. Вони мешкали на околиці Парижа. Але чоловік незабаром помер від туберкульозу, і вона з дітьми жила дуже бідно в іншому регіоні. Незабаром померла і вона. Про це ми дізналися від її сина, який і надіслав лист у село, але через те, що нікого з родичів не залишилося, лист загубився.

Я мешкаю в Одесі. Мені вдалося роздобути тільки адресу (правильну чи ні). За нею я намагалася знайти когось із дітей своєї сестри. На один із листів одержала відповідь: «Такі за зазначеною адресою не проживають». Більше відповідей не було. Відмовилися шукати родину сестри й у програмі «Чекай на мене».

Про своє минуле не сказала навіть чоловікові

Я займаюся громадською роботою у ветеранській організації. Років 15 тому колишня ув’язнена Німеччини Лідія Балан розказала мені свою історію: «У 1942 році ми із старшою сестрою потрапили під вивезення молоді з України для роботи в Німеччину. Нам «пощастило»: відправили не на завод, а на ферму. Працювали ми як раби, жили в прибудові до хліва з дюжиною свиней, де і їли те, що нам дозволяли. Підйом о 4-й годині ранку. До наших обов’язків належало почистити хлів, приготувати їжу свиням і нагодувати їх, навести лад у дворі й у домі. Приготувати їжу хазяям. Праця не оплачувалася, але до їхніх великих свят нам купували дешеві тапочки або просту біжутерію (наприклад, сережки). Ми цьому були раді й дякували Богу, що нас не били. Працювали, як ішаки. По-іншому було й неможливо, оскільки знали, що нас могли відправити на завод або в концтабір...

Коли нас звільнили, багато хто залякував, що нас зішлють у Сибір, але ми не вірили, адже дуже скучили за Батьківщиною й мріяли скоріше повернутися додому. Перша зустріч із нашими солдатами не обрадувала. Нас обізвали «ш... ми», а дешеву біжутерію вирвали з вух. Бог з нею, із цією біжутерією, скоріше б приїхати до рідних у село.

І от ми на Батьківщині. Одягли ми із сестрою кирзові чоботи, рвані фуфайки й пішли на роботу в колгосп. Зустріли нас, як чумних, ображали найгіршими словами... Тому ми із сестрою в один із днів устали, поки було ще темно, і тихо, без галасу, не повідомивши рідним, виїхали світ за очі. За довідками, які нам видали в районі після приїзду з Німеччини, влаштувалися на будівництво різноробами, де нас ніхто не знав. Пізніше вийшла заміж за чудову людину. У нас народився син, а потім онук... Ви перша, кому я розповіла про це. До цього я нікому не говорила про моє перебування на каторзі в Німеччині, де і я, і моя сестра перебували з примусу».

Родом ця жінка з Одещини, нині її вже немає. Але її історія не повинна зникнути. Адже вона — частина і нашої з вами історії.

Людмила ОПРОНЕНКО.

Одеса.