Гуні — старовинний теплий верхній одяг з овечої вовни — ще й досі носять жителі села Річка. І у будні, й у святкові дні верховинці витягають із шаф домоткану верхню одіж, що всюди в пригоді — і взимку на ґаздівстві, і в поході в гості чи до церкви... А як файно-весело танцюється коломийка у гунях на весіллі! Не списали селяни з ужитку старомодне вбрання, бо передусім воно легке і тепле, а ще екологічно чисте, не кажучи, що екзотичне. Стрій із сивої минувшини у шані — аж біліє ним село. Втім, часто-густо у гірський осідок заскакують і приїжджі, зокрема із-за кордону, аби й собі придбати привабливий старожитній наряд. В химерних річанських гунях хочуть себе бачити і відомі люди — артисти, політики...
Спосіб їх виготовлення тут передають від покоління до покоління. З-поміж досвідчених майстрів — Ганна Михайлівна ГИЧКА (на знімку ліворуч). Незважаючи на поважний вік — як-не-як, а вже на підході 80-річчя! — доброзичлива бабуся досі активно займається рукоділлям. Розповіла, що з ранньої молодості взялася за справу, яку на зубок завчила у мами Марії та бабці Гафії. Як і її дві сестри. Всього у Далідів (дівоче прізвище) було восьмеро дітей, тож на фабричне вбрання у родини грошей не вистачало.
Виробництво гунь розпочинається з настриженої овечої вовни — головної сировини, яку необхідно ретельно пропарити, помити, вручну наскубти і чухрати. На це є особливий пристрій — щіть. Відтак доводиться сідати за торохкотючу куделю. Найскладніше — махати: на спеціальній палиці накручувати тонкі нитки. Ази цієї процедури, як стверджує Ганна Михайлівна, не кожній жінці підвладні: надто копітка і тонка робота. Як упоралася з цим послідовним ходом, то час осідати кросна — верстат ткацький. Кросна в давнину виготовив для неї вуйко Михайло Попович. На них тчуть полотно. Утворені дві поли-основи зшивають нитками з льону: пухнастий припіл — зовнішнім боком, а гладенький — внутрішнім. Ощінки (застібки), як правило, роблять різними кольорами: тут кожна господиня — сама собі дизайнер.
Ганна Михайлівна каже, що для однієї гуні треба щонайменше два кілограми вовни, а щоб її виготовити, доведеться потрудитися добрий місяць. Процес виготовлення ретропродукції завершується ще одним старовинним методом. Аби гуня стала пишно ворсистою, її закидають у валило. Це така собі прадідівська пральна машина у вигляді великої дерев’яної діжки, змайстрованої безпосередньо на потічку. За круговерті у воді, яка триває півдня або й цілу добу, вовняна мантія стає напрочуд білосніжною і дивовижно чистою. Колись на Міжгірщині було повно валил — по кілька на село, а нині вони збереглися у робочому стані хіба що в Річці та сусідніх Буковці й Потоці.
Ганна Гичка рада, що це «призабуте, старе, але таке цінне» ремесло оновлюється. Особливо тішиться бабця, коли її запрошують до школи, щоб показати учням старожитнє рукомесло. Значить — справа житиме у наступних поколіннях. До речі, діло вміло успадкувала дружина сина Михайла Ольга. Невістка працює у ткацькій студії, заснованій Міжгірським професійним ліцеєм. Не так давно Ганна Михайлівна проводила і майстер-клас на всеукраїнському семінарі бібліотекарів, що відбувався у районі. Похвалитися майстриня може не лише гунями, а й саморобними вовняними покрівцями-килимами, домотканими доріжками, ліжниками. Ще й майстерно вишиває. І без окулярів. Стіни хати аж рясніють узористими рушниками.
Не тільки вона добра порадниця рукодільницям молодших поколінь. 83-річний чоловік Іван Дмитрович (на знімку праворуч) усе трудове життя віддав ветеринарній медицині у місцевому колгоспі. Він і тепер, хоч уже сили не ті, безвідмовно надає односельцям кваліфіковані настанови, коли до маржини раптово чіпляються якісь напасті. «Гички — добрі люди, завжди порадять, підкажуть. За це їх поважають і сусіди», — кажуть земляки.
Тож хай добрими й довгими будуть їхні мудрі літа!..
Василь ПИЛИПЧИНЕЦЬ, Василь НИТКА.
Фото Василя ПИЛИПЧИНЦЯ.
Міжгірський район Закарпатської області.
