«Хто зробив добру справу, хай мовчить — говорить нехай той, для кого вона була зроблена». Це слова Луція Аннея Сенеки. От і мені хочеться сказати добре слово про людей, які не лишилися осторонь мого горя.
Я — багатодітна мати, виховую шестеро дітей. Дев’ять років тому в моїй родині трапилося лихо, мій чотирирічний син, через необачність батька, зазнав значних опіків, у зв’язку з чим його обличчя понівечилося, а з часом нижня губа деформувалася, що заважало приймати рідку їжу. Маючи на руках малолітніх дітей та маму-інваліда, я не могла зайнятися здоров’ям свого сина, оскільки пластику обличчя в Кіровоградському опіковому центрі не робили, тож потрібно було їхати до столиці й шукати клініку, яка б узялася за лікування.
Можливо, і досі це лишалося б мрією моєї дитини, якби не наполегливість нашого сільського голови Юрія Степановича Брюховецького. Він звернувся по допомогу до народного депутата Олеся Довгого. Вже за кілька днів до мене зателефонували помічники Олеся Станіславовича та повідомили, що мого Іванка чекають у Київському центрі термічної травми та пластичної хірургії.
Мені було страшно їхати до столиці, адже далі обласного центру я ніколи не була, але й тут на виручку прийшли помічники нашого депутата: нас з Іваном зустріли, відвезли в лікарню і супроводжували аж до госпіталізації.
Оскільки на той час у дитячому відділені перебувала моя наймолодша донечка, яка народилася недоношеною, то лишитися з сином у лікарні я не мала змоги. На час лікування батьком для Іванка став головний лікар Анатолій Васильович Вороній — напрочуд чуйна людина з добрим серцем.
Майже два місяці провів син у лікарні, там зустрів і Свято Миколая, і Новий Рік, і Різдво. Але чарівники і там знайшли мого хлопчика: наш Олесь Станіславович не залишив Івана без подарунків. Також його провідувала помічниця депутата Юля: вона приносила смачні домашні страви та постійно інформувала мене про стан здоров’я сина.
За маму для Іванка була старша медсестра відділення Чайка Інна Федорівна, яка і розраджувала в години суму за домівкою, і підтримувала перед черговою операцією. Нехай ніколи не болять золоті руки лікарів Жернова Андрія Олександровича та Ставкевича Сергія Вікторовича, які зробили не одну операцію моєму Вані.
Низький уклін усім цим людям, нехай Господь береже їх та їхні сім’ї!
Я хочу сказати, що попри думку, буцімто в світі лишилося мало добра, я переконалася в протилежному. І пишу до редакції, аби повернути й іншим людям віру в доброту. Нехай кожному Бог посилає на шляху таких людей, яких послав мені!
Марина АНДРІЯШ.
Поселянівка Олександрівського району Кіровоградської області.
