Дідусева хата в селі Андріївка, що під Полтавою, стоїть ще й досі. Має вона далеко за сотню літ. У таких колись жили козацькі родини. Дві просторі кімнати — кухня і світлиця, поміж ними комора, через усю довжину — відкрита веранда. Там під стріхою влітку сушилися у в’язках цибуля і часник, на даху — груші, яблука, вишні, сливи. В хаті було багато цікавих старожитніх речей, а на стінах — вишиваних рушників. На одному з них напис: «Тікай Сашко з Наталкою, іде мати з качалкою» з відповідно вишитою картиною. Він найбільше привертав мою увагу. «Та це ж про моїх тата і маму», — думав я.
На знімку: такими молодими і красивими вони були.
Фото з сімейного архіву. Зроблене 23 липня 1934 року.
Одружилися вони 1 липня 1934 року, ще навчаючись у Полтавському сільгоспінституті. Мама пригадувала, як уперше зайшла в хату до Якименків. Татів батько, а мій дід Василь, знаючи про візит пари, потай від них наскликав гостей, накрив щедрий стіл, подбав і про випивку. Маму, якій не було ще й двадцяти років, така увага налякала — ледь не втекла з хати. Та й одягнута була скромненько, не такою хотілося показатися перед новою ріднею. Та свекруха, моя бабуся Марина, зуміла заспокоїти майбутню невістку. А щоб зняти напруження, показала згаданого вже рушника.
Тато вчився на зоотехніка, мама — на агронома. Та обом так і не судилося працювати за обраним фахом. Тата після інституту забрали в армію, куди він дуже хотів потрапити (навіть писав листи Клименту Ворошилову). Причина була вагомою: у 1934-му його призначили зоотехніком у великий свинорадгосп, тварин потрібно було годувати, а тим часом люди пухли і вмирали від голоду. Дивитися на все це не було сил.
Мама ж згодом народила мою найстаршу сестру Валю, потім ще Аду і братика Володю. Тато, закінчивши військове училище, став кадровим військовим. У вересні 1939-го 41-шу Криворізьку стрілецьку дивізію, де він служив, передислокували у прикордонну Раву-Руську. Місцеві жителі, як пригадувала мама, зустріли військових добре. Зі львівської кондитерської фабрики «Бранка» (тепер «Світоч») навіть прислали цілу машину надзвичайно смачних цукерок і шоколаду. Стосунки офіцерських сімей із мешканцями курортного містечка Немирів (є таке й на Львівщині) були доброзичливими. Галичани бачили, що до репресій, які вже тоді починалися, військові не мають жодного стосунку. Це і врятувало їхнім родинам життя в перші дні війни, коли місцеві допомагали евакуюватися офіцерським сім’ям.
Напередодні війни командування відкликало тата з академії ім. Фрунзе. В повітрі пахло грозою, і всі це відчували. 20 червня його відпустили з частини. Побувши кілька годин з дружиною і дітьми, квапився у полк. Поцілував на прощання Володю і Валю, а сестричку Аду мама не дозволила, мовляв, розбудиш. А 22 червня почалася війна. Більше тато не побачив ні Валі, ні Володі, обоє померли в узбецькому місті Коканд, куди родина евакуювалася восени 1941 року.
Не розповідатиму подробиці, скажу лише, що татова 41-ша стрілецька дивізія, основу якої становили гірники Криворізького басейну, тримала у Раві-Руській рубежі п’ять днів, а 23 червня на одній із дільниць навіть перейшла державний кордон, переслідуючи ворога. Оскільки вони обороняли найкоротший і найзручніший шлях від кордону до Львова, то гітлерівці зуміли захопити місто лише 30 червня, тоді як на інших ділянках вони вже взяли Луцьк, Рівне і наближалися до Новограда-Волинського. Відзначився в оборонних боях і 132-й артилерійський полк, де заступником командира і начальником штабу був мій тато Олександр Якименко. Він нічого не знав про долю рідних, а мама — про нього.
...Пригадалося і сумне Різдво 1994 року. На Львівщині в лікарні доживав останні години мій тато. Автобуси з Луцька до містечка Сокаль через брак пального скасували. Тож довелося добиратися до Володимира-Волинського, а вже звідтіля, пересидівши кілька годин на вокзалі, ковельським поїздом до Сокаля. Прибули на станцію майже опівночі. Серце передчувало біду. Тож майже три кілометри до батьківської хати біг щодуху. Там темно. Мерщій набираю лікарняний номер. «Синочку, швидше, тато вмирає...» Не розбираючи дороги, лечу темною вулицею до найріднішої людини. Дорога коротка, лише кілька сотень метрів, але здається безконечною. Відкриваю двері і бачу прибиту горем маму... Не встиг!
...Стосунки мами з татом для мене завжди будуть добрим прикладом дбайливого ставлення один до одного. Варто було батьку приїхати до нас у Луцьк, як він поспішав на пошту, щоб відправити телеграму: добрався добре, з ним усе гаразд. Так робила і мама.
Я ріс у родині улюбленою дитиною, як і моя старша сестра Ада. Моя поява на світ певною мірою згладжувала горе батьків, котрі втратили в роки війни двох дітей. Цю батьківську любов відчував навіть у тому, що під час служби в армії мало не щодня отримував листи з дому, на які намагався без зволікань відповідати. Так тривало аж до смерті тата. А коли його не стало, і я, і сестра відчули, — мамина любов до тата була напевно сильнішою, як до нас. Вже після її смерті я натрапив на мамин щоденник, який вона розпочала вести одразу після того, як не стало тата. Читати його я не зміг, не витримало б серце.
Доля відвела їм досить довгий шлях: татові — 82, мамі — 86 років. Жили вони достойно і чесно. Тато працював економістом спочатку у вуглерозвідці, а потім — на Сокальській автобазі, мама — завмагом книжкової крамниці. Мені приємно, що й досі люди згадують їх добрим словом, коли зустрічають мене біля їхньої могили. Рідко буваючи в Сокалі, весь час переважно там і проводжу. Це все, чим можу віддячити батькам за їхню любов...
Луцьк.
