Не знаю, хто і коли першим назвав українське село колискою нашої духовності, культури та й державності, врешті-решт. І так само не знаю, хто б не погодився, що саме там народилось чимало тих особистостей, котрі стали справжньою славою і гордістю України. Такі слова звучать аж надто високо і здаються далекими від буденного життя. Але насправді це так. І хоча старих люльок, підвішених до стелі, вже давно не побачиш у сільській хаті, проте матері продовжують колисати своїх немовлят, ставити на ноги діток, а потім — відправляти у далеку дорогу. А ті, хоч би де жили, завжди знають, що десь там, у селі, є мама. І як з’явиться нагода — спішать до неї.

 

За міське щастя не тримались


Коли до Надії Семенівни Багрій (на знімку внизу) у село Буцневе, що в Деражнянському районі на Хмельниччині, сходиться-з’їжджається вся родина, вільного куточка не знайти. Своїх народила і виховала аж восьмеро. А вже у старшого Михайла є четверо дітлахів.

 


Щоправда, так гамірно у хаті, коли всі збираються. А загалом — набагато спокійніше, ніж було раніше. Бо старші вже піднялись на крило, будують свої гніздечка, влаштовують життя. Хоча й далеко від батьківського дому теж не йдуть. Дочка Тетяна мешкає в обласному центрі. А Сашко з Юрком та Михайлом зовсім близенько — у райцентрі. Вдома лишились найменші — Василь, Ігор та Павлик. Але які то малі? Хлопцям уже двадцять, сімнадцять та чотирнадцять. Ще трохи, дасть Бог, і вони підуть своєю дорогою.


Та батьки не відчувають самотності, не натішаться своїми дітьми:


— Якщо вдома якась робота — тільки гукни, одразу всі просто злітаються. Так дружно працюють, що у них усе горить у руках.


А коли тієї роботи в селі немає? Он зима злетіла, мов не було. Дивись, уже от-от треба городи садити. А там — сапати, а там — підгортати картоплю. Ще трохи — сіно треба косити та заготовляти. Не встигнеш закінчити, як час бульбу копати... Так і літо збігає. І літа.


Надії Семенівні інколи здається, що сама зовсім недавно вийшла за поріг батьківської хати. Дівчина, родом із Рівненщини, коли влаштувалась на роботу на одне із потужних на той час промислових підприємств у Хмельницькому, думала, що назавжди стане міською жителькою. Але все повернулось інакше.


Доля звела з Володею — одружилися. А потім первісток народився, а потім ще дітки... Малечу треба було годувати, одягати, на ноги ставити. І подружжя вирішило, що міське життя — не для їхньої родини. В селі не те щоб легше чи комфортніше. А про більші гроші то вже й говорити не доводиться. Але, як їм здалось, якось надійніше. Бо ось твоя хата, діти, твоя земля, в яку всі пустили коріння. Чого ще шукати?


Чоловік весь час то на тракторі, то на комбайні. Спочатку на колгоспному полі, тепер — на своєму. А Надія Семенівна хоч і не працювала на колгоспному полі чи на фермі — може зарахувати себе до сільської інтелігенції, бо двадцять років була листоношею, а все одно наробилась не менше від будь-якої сільської господині. Та де там менше, коли народиш, виколишеш та вигодуєш стільки дітвори.


Золоте весілля — на батьківському обійсті


У Балашових із села Холодець, що у Волочиському районі, зовсім інша родинна історія. Але все одно така схожа. Так сталось, що Валентина Євківна (на знімку — з правнучкою) все життя — на своєму обійсті. Тут сама виросла та подорослішала.

 

 

Тут п’ятеро дітей народила. Тепер у гості до бабусі з дідусем їдуть не тільки діти і онуки, маленька правнучка теж уже знає це сільське подвір’я. До зібрання великої родини батьки готуються заздалегідь. Мама вже не відходить від плити, щоб наготувати чогось смачненького. А батько наперед відкриває ворота, щоб усім було де розміститись.


Здається, у Балашових не було нічого особливого в житті — все, як у тисячах сільських родин. Валентина Євківна працювала на різних роботах у колгоспі. Чоловік — трактористом. А ще треба було дати раду домашньому господарству. А ще — великій родині, бо в хаті — п’ятеро дітей.


Щоправда, з усіх лише одна донька обрала сільське життя — тепер мешкає неподалік у сусідній Кушніровці. А ще двоє синів та донька роз’їхались по містах. Батьки й раді, що всі зуміли влаштуватись, мають свої родини, дехто вже й онуків дочекався...


Тепер найбільше щастя, коли приїжджають навідатись до батьків. Що ж поробиш — така вже доля у багатьох сільських матерів: підняли на ноги своїх діточок та й відправили у широкий світ. Коли порадіють за них, коли — посумують. А здебільшого й часу немає на всі ті переживання, бо робота ніколи не жде.

Хмельницька область.


Фото з архіву автора.