Російська пропаганда не втомлюється переконувати світову спільноту, що кримчани, мовляв, зробили свій вибір на користь Росії. Звісно, це один з елементів інформаційної гібридної війни і засіб виправдати агресивне захоплення земель суверенної України. Утім, реальна картина не зовсім така, якою її малюють у Кремлі. Бо...

 

 

— Мої батьки й досі живуть у Криму. А я на передовій, воюю за Україну, — розпочав розмову зі мною боєць-доброволець на псевдо «Крим» (на знімку).


— Коли ти зробив свій вибір? І як до цього поставилися батьки?


— Війна заскочила мене у Харкові, де я навчався в автотранспортному технікумі. Події 2014 року змусили мене взяти до рук зброю. Мама, коли дізналася, була в істериці. Та згодом вона змирилася з моїм вибором. Тато зберігав спокій. Мені подобається його позиція. Вона не змінилася навіть тоді, коли до них прийшли представники ФСБ.


— Чого вони хотіли?


— Розпитували, де я, коли востаннє спілкувалися зі мною... Їм відповіли, що я давно залишив півострів і живу своїм життям. Думаю, що це був візит залякування, а не збору інформації. Адже моя діяльність не є засекреченою, мої фото — в усіх мережах, де я зареєстрований.


— Коли для тебе розпочалася війна?


— Мій друг пішов добровольцем в один із батальйонів... Не хочу його називати, щоб не дискредитувати саму ідею таких батальйонів. Я теж вступив туди добровольцем у липні 2014-го. Ми базувались у Сєверодонецьку.

Спочатку нас навчали, потім виставляли на блокпости у Лисичанську, Артемівську. Згодом мене взяли у батальйонну розвідку. Довгими, холодними днями і ночами ми сиділи в лісі за містом. Блокували ґрунтову дорогу, яка проходила вздовж річки Сіверський Донець. А ще проводили міліцейську «чистку» міста.


— Що таке «чистка»?


— Надходила інформація, що за такою адресою проживає людина, причетна до терористичної організації. Ми її знаходили, заарештовували і відправляли у штаб для встановлення факту належності особи до терористів.

Але з часом така пасивна, така тилова війна нам набридла. І майже всі хлопці, які прийшли зі мною в «учебку», звільнилися.


— І в який підрозділ ти пішов?


— У сімейний — я одружився. Перед тим в Інтернеті познайомився з дівчиною. Два місяці листувалися. Зустрілися. Потім побралися, я переїхав до неї на Київщину. Але вже в січні 2015 року воював у Пісках у складі «Правого сектору».


— Молода дружина відпустила?


— Звісно ж ні. Родичі теж усі були проти, відмовляли. Та я не зміг сидіти вдома, коли на фронті гинули мої побратими.


— Чому служба в добробаті, а не у Збройних Силах України?


— Тому що на той час нашу армію очолювали непрофесіонали, а нерідко й запроданці. А добровольці керуються винятково патріотизмом. Для них закон один: бий сепаратистів до загину.


— Пам’ятаєш першого полеглого побратима?


— Це був хлопець із позивним «Ведмідь», який служив у 93-й бригаді. Ми разом з ними стояли на позиціях. Він був на посту, коли снаряд вцілив просто в нього. Я прийшов через п’ять хвилин міняти його, а там... Важко навіть тепер згадувати все це. Хочу сказати, що ця позиція була вкрай нещасливою для нас. Там загинуло ще кілька наших хлопців.


— Не хотілося все кинути і поїхати до дружини?


— Хотілося. Проте не міг залишити побратимів. Утім, незабаром нас вивели з Пісків. Хтось поїхав на базу, а я додому, до коханої. Але влітку 2015-го ми всі зібралися під Авдіївкою, на шахті «Бутовка». Це повернення ледве не коштувало мені життя.


— Що сталося?


— Під час бою я висунув голову, щоб оцінити ситуацію. І куля поцілила в обшивку мого шолома. Чотири міліметри лівіше — і зустрічай, Україно, мертвого героя.


— Що відчув у той момент?


— Не скажу, що не маю страху, але я обережний. І хоч адреналін бив через край, інстинкт самозбереження взяв гору над емоціями. Я причаївся, вичекав... Це тепер, коли йде так звана позиційна війна, працює тільки «арта», солдатам легше... Тоді ми були постійно зайнятими. Не стріляють — ми в сорокаградусну спеку копаємо редути, укріплюємося. Почали стріляти — беремо зброю і гатимо в «сепарів». Часу на відчуття і дурні роздуми не було. Потім була перерва — чотири місяці без війни.


— Тебе поранило?


— Дружина подарувала мені щастя — народила донечку. Потрібно було думати про неї. У той час змінив кілька робіт: був вантажником на «Новій пошті», охоронцем, водієм на заводі... Ніяк не міг знайти собі місце у мирному житті. Тож коли зимою оголосили черговий набір у добровольчі батальйони, з побратимами поїхав туди. Нас знову навчали. Але це були найкрутіші навчання. Цілий місяць італійці муштрували нас. З ранку до ночі.

Шість днів на тиждень.


Потім була авдіївська «промка». Більш як місяць був кулеметником. Це були дні суцільної війни. Через деякий час на «промку» зайшли українські десантники і замінили нас. Трішки відпочили на базі... І знову в Авдіївку. Зайняли позицію в «Царской Охоте». До війни це був ресторанний комплекс. Ці дні я запам’ятаю надовго.


— Чому?


— «Сепарів» у пекло відправляли. Наші хлопці з СПГ (станковий протитанковий гранатомет) підпалили всі позиції ворогів, які були навколо нас. Це було надзвичайне видовище. Вони спромоглися навіть поціляти у бліндажні віконечка терористів. Потім на підкріплення приїхала група снайперів «Браконьєри». Ці хлопці — справжні профі. Їхні кулі були безжальними. Так тривало до вересня 2016-го. У мене закінчився контракт, і я поїхав до дому.


— На початку розмови ти згадував, що маєш друзів у Криму, які підтримують тебе.


— Так. Вони підтримують мій вибір, у соціальних мережах виставляють українські публікації. Не все так погано там. Найцікавіше те, що з тими, хто мене підтримує сьогодні, я до війни особливо не товаришував...


Кілька разів до мене приїжджала мама. Переконалася, що люди тут адекватні, не їдять дітей, як про це бреше російська пропаганда.


Переконаний, що прийде час, коли я повернуся до Криму. І доведу цим, що Крим наш, український. Був, є і буде.


Михайло УХМАН (спеціально для газети «Голос України»).


Фото автора.