У надвечір’ї слідом за «Тринадцятим» я біг на позицію «Звір». Коли вибігали з будинку, було ніби тихо. На півдорозі нашої пробіжки десь недалеко гепнула 120-міліметрова міна. Втрата уваги на якусь тисячну долю секунди... і я теж гепнувся на землю, перечепившись через лопату бульдозера, а точніше, розбитого жовтого ЗІЛа, до якого причеплена снігозбиральна лопата зі шнеком. Сергій обернувся і кричить: «Давай, вставай! Побігли, побігли!»
Щойно ми дістались місця і сховалися, впала наступна міна, але вже ближче. «Тринадцятий» сказав: «От бачиш, ми втекли від неї, і це вже добре».
Фото автора.
На позиції зі стелі звисав кишеньковий ліхтарик, у диму від буржуйки і цигарок чітко вимальовувався трикутник білого світла над столом. Тут же висіли ковбаси — коптилися. Я чистив від глини й піску свої фотокамери.
Сергій Бондар — «Тринадцятий» — готував чай, другий солдат, Сергій Бережной «Рибак» втупився у смартфон, хоча Інтернету не було. Потім ми пили чай і чекали запиту на відкриття вогню. Розмови поночі під акомпанемент обстрілу, що знову почався, прості. «Ти хто?» — «А ти хто?»
Гранатометники 72-ї бригади Сергій Бондар і Сергій Бережной.
Тут «Рибак» сказав, що потрібно поставити навколо позиції розтяжки, аби непрошені гості отримали «подарунки». Ми вийшли надвір. У тьмяному світлі Сергій зробив саперську справу.
Продовжили чаювати. В радіусі кількасот метрів навколо нас — нікого, ні своїх, ні, сподіваємося, чужих. Гупають поодинокі вибухи з чогось там. По рації повідомлення: «Увага! Вихід «Градів». Усі ми троє дружно матюкнулися. Цього ще не вистачало. Ну а у фотографа в голові думка: «Якого дідька ти сюди приперся і чого тобі не сидиться вдома?» Такі думки нас, фотокорів, на передовій інколи навідують. Мій товариш, Толя Степанов, теж про таке розповідав.
Слухаємо тишу. Прильотів немає. Слава Богу!
У бліндажі бійці зробили стіну пам'яті загиблих товаришів.
Отже, ти хто? Сергій Бережной, 31 рік, четверо дітей, молодшому 3, старшому 13, дві дівчини, два хлопці. З Вінницької області, Погребищенського району. В армії відслужив у 2005-му у військах МНС, ППО — пожежна обслуга, заступник командира відділення. Воює другий рік, одразу пішов на контракт до кінця особливого періоду. Це значить, що повинен відслужити 24 місяці, потім можна і звільнятись. Зарплату, як і обіцяв Президент, підвищили з 1 січня. Чистими разом зі всіма надбавками за місяць виходить 13 тисяч гривень. «Мій позивний «Рибак», бо про риболовлю я знаю все. Вважаю себе професіоналом у цій сфері», — каже Сергій. Ловив коропа на вудку у Вінницькій області, у Херсонській. Після звільнення хоче поїхати у Чернівецьку область половити форель, відкрити щось нове для себе. Захоплюється і підводним полюванням. Сергій із гордістю риболова каже, що найбільша рибина, яку він спіймав на вудку, важила 12 кілограмів. Боєць згадує загиблого друга. Разом підписували контракт, разом служили. Олег Бурець загинув на початку лютого.
Розмова триває. У темряві бліндажа здається, що вже глупа ніч, але на годиннику — ще тільки восьма вечора.
Другий Сергій — Бондар, з Луганської області, зі Старобільська. Має двох дітей — хлопця й дівчину. Строкову відслужив теж у 2005-му спецпризначенцем у Внутрішніх військах. Наприкінці 2015-го пішов до ЗСУ на трирічний контракт. Каже, що це його обов’язок — воювати нині за свою країну. Чому «Тринадцятий»? «Я з 13-ї області України, Луганської. Постійно у житті стикаюсь із числом 13 і думаю, що воно для мене щасливе. Така містика», — каже Сергій. Він розмірковує вголос, що Путін не вічний і війна рано чи пізно закінчиться.
А що ж тоді робитимуть ті, хто зрадив Україну, хто зараз убиває наших чоловіків? Як вони дивитимуться нам у вічі?
Боєць каже, що починаючи з 29 січня вони тиждень сиділи під шаленим обстрілом з важкої зброї, навіть з 203-міліметрових «Піонів» (вирва від такого снаряду — у людський зріст).
Витримали це пекло вчотирьох. Сиділи в підвалі, земля тряслась, як холодець. Боєприпасів вистачало, але батареї у раціях посідали, і зв’язку не було. Мали запаси їжі — тушонку, сардини, кільку, води трохи.
Два Сергії розповідають, що тоді тут, на «промці», знайшли свою смерть багато ворогів із батальйонів «Сомалі», «Оплот», «Север» — найпідготовленіших сил противника.
Чергування двох гранатометників на позиції проходить за схемою 24/7, тобто цілодобово сім днів на тиждень. Тут варять собі їсти, інколи навіть борщ, але частіше в хід іде сухпай. Дрова теж приносять для буржуйки. Є своя бензопилка, та вона швидко тупиться — дерево все з осколками.
На одній із позицій промзони.
Отож ніч тривала. Один Сергій слухає рацію, другий спить, я дрімаю. Запит на відкриття вогню надійшов тільки під ранок. Хлопці швидко відпрацювали за вказаними цілями.
Гранатометники 72-ї бригади Сергій Бондар і Сергій Бережной на позиції.
Ніч закінчилась. Після сьомої ранку «Тринадцятий» провів мене до будинку. Потім ми з журналістом і волонтером Романом Бочкалою пробігли промзоною. Крайній раз тут ми також були разом рівно рік тому.
Тоді епопея промзони тільки починалась. І нині чітко видно, як сильно розстріляна ця частинка України. І що далі — невідомо.
...Кінець цієї історії традиційний. Ми поїхали до мирного Києва, бійці залишились захищати українців у пеклі промзони.
