Креативність пропаганди кремля — втім, як і моральні якості співачки Юлії Самойлової, — досягли висоти зірки на червоній площі (тобто мордорского днища). І як зазвичай цинічні, як поцілунок Іуди.
На тлі офіційних заяв Москви про Євробачення — «мы песню споём про любовь, чтобы все народы поняли всей душой, как задушевно их любит Россия», російські авторитети бездушно позують на тлі війни. І до неї ж підбурюють. Така «любов»! «Польща і Фінляндія — це Російська імперія», — зайшовся у своїх психологічних нападах політолог із графським прізвищем. «Не вертайтеся в Україну — там гестапо», — «прозріла» Моріц. «На Україні голодні люди відбирають хліб у снігурів», — завелися в маревній істериці путінські ЗМІ. І жодного слова про те, що російські солдати вплуталися в таку авантюру, з якої вихід один — через ліфт! Але ж настав час подумати про покаяння... Як колись Віллі Брандт став на коліна перед усім світом... Не вчить історія, не вчить — вчить серце! Що ж із серцями вашими, росіяни?
Андрій КОВАЛЕВСЬКИЙ (Кенігсберг—Канада, лікар, менеджер охорони здоров’я):
— Я більше не живу в Росії. Ми іммігрували до Канади 2011 року. Коли я в 1998-му переїжджав із родиною до Росії з Казахстану, проживши перед цим чотири роки в США, то мені здавалося, що з моїм досвідом мені багато чого вдасться зробити для країни, з культурою якої я себе завжди ідентифікував. Так і вийшло. Я зробив чудову кар’єру й нікуди не збирався виїжджати.
Удалося за участі Євросоюзу брати участь у проведенні реформи охорони здоров’я в Калінінградській області. Потім брав участь у декількох девелоперських проектах. Це був творчий період становлення нової посткомуністичної Росії. Було багато проблем, але й було цікаво. Повільно, але неухильно йшов процес десовєтізації країни й налагодження нових відносин із незалежними державами, що утворилися на території СРСР. Я навіть підтримував Путіна на самому початку його кар’єри, але доти, поки не довідався, в який спосіб він прийшов до влади і які кошти він має намір використовувати, щоб її втримати.
Починаючи з 2004 року просто на моїх очах країна з величезним потенціалом почала відкочуватися назад у СРСР або навіть, швидше, взагалі в якийсь інший бік. Це й привело до рішення про імміграцію. Третій рік пішов із моменту, коли Путін вторгся до України. Цю новину ми застали вже тут, у Канаді. Вона й відколола мене від російської громади і зблизила з українською. Були палкі дебати, що іноді доходили до бійки. Було багато емоцій, які нині притупилися.
Людській психології властиво йти від неприємних емоцій — дистанціюватися. Це складніше, коли ти перебуваєш в епіцентрі подій, тому я розумію: щоденні новини про втрати в зоні АТО навряд чи здатні приглушити ваші емоції, але я б хотів, щоб ви знали: серед росіян є ті, хто з вами. Я не писатиму про «братні почуття». Я не писатиму про те, що «потрібно розрізняти народ від правителів», мовляв, «Путін у всьому винуватий, а російський народ з вами». Це звучить сьогодні безглуздо. Я спробую припустити, звідки Путіну вдалося витягти тему про «жидо-бандерівців» і «кацапів». «Феномен путіна» — це остання відрижка столітнього періоду смутної історії Росії після здійснення держперевороту і зміщення легітимної влади в 1917 році. Україна Кучми і Кравчука — це теж були останні залишки правління радянської номенклатури. Потім ви спробували це виправити. Потім знову і знову. Ось це й спричинило гнів послідовників НКВС і прихильників ГУЛАГу, що захопили владу в Росії. Отоді вони витягли з архівів криваві сторінки переписаної більшовиками історії. Російський народ винуватий у сьогоднішній кривавій бойні, і провина ця не більше і не менше, ніж провина Путіна, котрий заварив цю кашу. Провина російського народу полягає в тому, що він не бажає дивитися в корінь. У цьому його проблема. Звідси ґрунт для будь-якого імперіалізму, націоналізму або шовінізму. До речі, справедливості заради зазначу: у цьому проблема й так званих «вишиватників» — крайніх українських націоналістів.
На завершення хочу сказати, друзі, що ви стоїте на правильному шляху. Хоч би як складно вам було нині, йдіть цим шляхом. Проводьте люстрацію. Проводьте десовєтізацію. Валіть істуканів Леніна скрізь, де вони є.
Перейменовуйте вулиці й міста на свій національний штиб. Розмовляйте українською мовою, особливо це стосується росіян, котрі живуть в Україні. Українська мова повинна стати вашою основною мовою спілкування в найближчі десять років. Росія (або те, що від неї залишиться) прийде до цього теж. Пізніше за вас, але прийде. Путін стільки наколобродив, що виправляти доведеться роки й навіть десятиліття. Щасти вам!
Олена БОГДАНОВА (Санкт-Петербург, юрист):
— Як подумаю, що б мені побажати народу України, то впадаю у ступор. Не можу підібрати слів, які змогли б передати мої розпач і безсилля перед чумою, що накрила. Розумію, що наші землі окуповані й нам уже не належать, як і все те, що створювали й будували наші предки, перейшло до рук генетично далекого нам народу... За допомогою хитро поданої інформації народ і України, і Росії відволікають від ЦІЄЇ головної теми на штучно створену на порожньому місці війну. Воювати під керівництвом і контролем бандитів смертельно небезпечно для наших народів! Безумно шкода всіх постраждалих, молодих хлопців, дітей і старих... Усіх... по обидва боки. Хочеться прокинутися і сказати, як могла наснитися така маячня, що наші люди стали вбивати одне одного?.. Але ворог хитрий і використовуватиме всі методи для скорочення поголів’я слов’ян за допомогою створених моторол та інших злочинців, підігріваючи й прикриваючи злочини брехливими ЗМІ. Їхня влада тримається на дурнях — це їхній головний ресурс! Давайте розумнішати і свої сили спрямовувати на зняття «мороку» і визволення своїх земель від кагалу, а не на здійснення їхніх планів!
Пишаюся народом України за опір злу і за його людську гідність! Кожна колективна дія має результат, і рано чи пізно він буде позитивний!
Тетяна ЧЕЧИКОВА (Єкатеринбург):
— Фейсбук — єдине джерело, з якого я дізнаюся, що нині «дають» по телебаченню, тому що сама вже років п’ять не дивлюся федеральних каналів. Те, що я бачу в цих відео, те, про що читаю в оглядах, те, що примудряюся зачепити по дотичній, буваючи в гостях у батьків, бентежить, повергає в жах, безсилу лють. Я намагаюся не говорити з батьками про «політику», я уникаю цих розмов із малознайомими людьми в реалі, я обережно спілкуюся на ці теми із кращою подругою по інституту — здається, вона розуміє. Я ходжу на ватно-патріотичний форум, де людей майже не залишилося, але той людський матеріал, який ще не злиняв звідти, пише таке, що я не можу повірити, що це всерйоз. Третій рік вирує в Росії інтелектуальна чума. Країна продовжує божеволіти.
Невже в людях остаточно згасла здатність зв’язувати хоча б ті кінці з кінцями, які близько лежать? Невже логіка покинула голови росіян назавжди?
Мені дивно, що люди не бачать нарочитого, шитого білими нитками нагнітання воєнної істерії, всіх цих придуманих жахів «ненависті всього світу до «нас»... І ось це вічне широке розплющення блакитних оченят: ах, як же так, ми ж нічого поганого не робили, за що, за ЩО всі так на нас ополчилися, чому Україна нас ненавидить? А так само Польща, країни Балтії?.. Чому так активізувалися підрозділи НАТО, всупереч усій кипучій діяльності тов. путіна, наблизившись безпосередньо до наших кордонів?
Телевізор диктує людям програму життя. Він регламентує й наповнює змістом їхнє існування. Він підказує їм, які свята, коли і як відзначати, з чого радіти, з якого приводу сумувати, за чиїми смертями співчувати.
Телефоную мамі. Поговорили. Запитує: «Ти знаєш, що Чуркін помер?» — «Так, звичайно, прочитала». — «Ах, — каже мама, — як шкода, як шкода, яка гарна, розумна, чудова була людина, і зовсім ще не стара». Ну, боже ж ти мій, хто їй цей Чуркін, що в ньому гарного й чудового? Висловлювання про присипаних попелом і пилом дітей Алеппо? Вето на створення міжнародного комітету з розслідування катастро-фи МН17? О-ох... Коли нам обом із нею було років на 15—20 менше, ми сперечалися по телефону про політику годинами, до криків, сліз та істерик. Зараз їй 78, мені не хочеться нервувати її. Але... Навіть у ті часи, коли я висловлювала категоричне неприйняття чеченської війни, вона не називала мене ворогом народу й не вангувала про мою посадку. Нині настрій у суспільстві не одразу, не дуже помітно, без чіткої межі переходу, змінився в бік окопності й іще більшої поляризації «свій-чужий»... Нині вже не просто опозиція або незгодні, нині — вороги.
Моралі не буде. Закликати людей вимкнути телевізор, увімкнути критичне мислення? На жаль, вони не зможуть — на телевізор підсаджені, як на наркотик, без нього ламає — нудно, безнадійно й сіро. Увімкнути критичне мислення не зможуть — зледащіли.
Не знаю. Боюся, що все вже загублено. Усі шляхи для нас закрилися.
Хорошого тут чекати немає чого. Різкого зламу, різкого повороту подій не буде. Прогнозую повільне вгасання з вічним путіним у Кремлі, з імітацією виборів, імітацією протесту, імітацією життя й усіх її проявів. Мені дуже шкода. Ця країна приречена. 20 років у неї є, далі якийсь провал.
Відправте цю країну в ігнор, Україно. Дистанціюйтеся, не майте нічого спільного.
Ну а ми — відсотків п’ять від населення всієї країни — ми є, і хоч який малий загальний відсоток, нас все-таки кілька мільйонів, хоч ми й розсіяні на величезній промерзлій території...
Ми — з вами. Ми завжди будемо на вашому боці, на боці тих, хто, незважаючи ні на що, бореться за європейський шлях, за рух до цивілізації та свободи.
Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.
