У цій колонці, що стала вже регулярною по середах, ми наводимо витяги з повідомлень, які відправляють нам до редакції наші співвітчизники, котрі залишилися на окупованій території.


— Через брак героїв реальних тепер у нас канонізують кого знайдуть, — пише старшокласник із Луганська Олексій Р. — Нас усім класом в обов’язковому порядку повели в «культпохід» у кінотеатр «Русь» (колись кінотеатр «Україна») на документальний фільм про «легендарного» автомийника «Моторолу» (бойовик Арсен Павлов. До війни працював мийником машин на автозаправці. — Авт.). Довелося впродовж двох із половиною годин слухати маячню «однополчан» у стилі: «каким он парнем был». Добре, що хоч безплатний був кіносеанс. Хоча я не здивувався б, якби нас за це ще й платити змусили під благим приводом до фонду якихось «героїв Новоросії»...


— Уперше після початку війни з чоловіком пішли в театр, — пише луганчанка Світлана С. — У мирний час ми були завзятими театралами. А що ще пенсіонерам робити. Не пропускали практично жодного спектаклю. Але потім, коли на сценах міста стали танцювати хлопчики у військових гімнастерках і дівчата в кокошниках, розповідаючи, як «добре в країні російській жити», у нас виробилася стійка алергія до місцевих театральних постановок.


А днями Луганський академічний український музично-драматичний театр давав прем’єру оновленого спектаклю «Езоп» за п’єсою «Лисиця і виноград» бразильського драматурга Гільєрме Фігейредо. Я не помилилася, назвавши театр «українським». Він досі так і називається. Хоча «нова влада» все намагається його перейменувати в «Театр на Оборонній» (він розташовується на вулиці Оборонній. — Авт.)


Та й сам спектакль ішов українською мовою. Ми «Езопа» бачили ще до війни. Тоді для нас це був просто хороший спектакль з непоганими акторами. Але тепер... Така постановка була для нас, як ковток свіжого повітря. Ми на ці пару годин забули про війну, про сепаратистів, про те, що Луганськ завжди бувши українським містом, переповнений тепер триколорами... Ми чули українську мову! Рідну, улюблену... Хоча наша сім’я російськомовна...


Спектакль зміг з’явитися в окупованому «русским миром» місті завдяки народному артистові України й (на превеликий жаль) «ЛНР» Михайлові Голубовичу. Багато було, м’яко кажучи, невтішних слів сказано й написано на його адресу після того, як артист, котрий завжди відзначався своєю проукраїнською позицією й навіть кілька років тому зіграв Тараса Бульбу у вітчизняній екранізації, раптом опинився на окупованій території й прийняв із рук ватажка еленерівської зграї Плотницького «звання народного артиста ЛНР» й одягнув «колорадську» стрічку.


Тоді ми із чоловіком самі були обурені й крили останніми словами колись улюбленого артиста. Та й тепер ми не схвалюємо його вчинку. Хоча, з другого боку, ми розуміємо, що він як художній керівник театру зміг його зберегти саме як український. А сам він, граючи Езопа, зі сцени в кульмінаційний момент спектаклю каже, звертаючись до глядачів українською мовою: «Люди, ви вільні!»... (Ось пишу, а в самої сльози навертаються...)


Можливо, його формальний перехід на бік ворога був своєрідною індульгенцією? Як знати... Ймовірно, без цього не було б і українського театру, і ми тут в окупованому Луганську не почули б таких важливих для нас слів українською: «Люди, ви вільні!»...