Серед учорашніх випускників Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова є відомі політики, дипломати, чиновники різного рівня. «Що краще ми готуємо студентів, то менше в них шансів працювати за фахом», — визнає ректор НПУ Віктор Андрущенко (на знімку). Про те, як повернути престиж професії, якого педагога потребуватиме нова школа і чому на Заході не відкидають ідей «тоталітарного» Макаренка, він розповів в інтерв’ю «Голосу України».

— Вікторе Петровичу, скільки випускників НПУ «замість того щоб в кіно піти, сидять перевіряють зошити», себто йдуть працювати за фахом?

— Відсотків сімдесят. Цього року, можливо, буде більше, — це я кажу з огляду на кількість листів із проханням заповнити наявні вчительські вакансії за рахунок наших випускників, які я отримую. Дуже багато заявок з Київської області і навіть зі столиці. Якщо випускників НПУ «перехоплюють» комерційні підприємства чи державні управлінські структури, то це свідчить про те, що ми даємо якісну освіту: з одного боку, предметну підготовку, з другого — одну-дві іноземні мови. Наш студент блискуче володіє державною мовою, орієнтується в політиці, залучається до мистецької практики. Його із задоволенням візьмуть в апарат обласної чи районної державної адміністрації, референтом народного депутата. Дипломовані вчителі іноземної мови оминають школу і влаштовуються перекладачами. Причина — в низькій зарплаті педагога. Після останнього підвищення вона виглядає трохи краще, тут треба віддати належне уряду, проте все одно не відповідає рівню інтелектуального внеску, який робить учитель у розвиток дитини, не дає змоги відновитися фізично та психологічно після колосальних навантажень, з якими пов’язана ця професія. А, між іншим, готувати себе до такої місії треба ще зі студентської лави.

— Кажуть, до педагогічних вишів вступають школярі із найнижчими балами ЗНО.

— Такі заяви — велика неправда, якщо не сказати «диверсія». Я телефонував колегам із Тернополя, Харкова, Одеси, Житомира. Ми навіть провели соціологічне дослідження — вивчали, з якими балами вступають до нас абітурієнти: 84 відсотки — такі самі діти, як і скрізь. Мають і 184, і 190 балів, і 187. Є вступники і з низькими балами, але ж вони трапляються не тільки в педагогічних університетах! Інша річ, що наші старшокласники дезорієнтовані: занадто вже глибоко вкорінений у суспільній свідомості образ «бідного учителя». Тому коли з’являється можливість із гарними балами з хімії піти замість педагогічного у медичний університет, а з міцними знаннями з фізики — у технічний, то дитина так і вчинить.

— Оголошена урядом шкільна реформа потребуватиме нового вчителя...

— Щоб не забуксувала оголошена урядом шкільна реформа, треба, звичайно, переглянути вимоги до підготовки учителя, але без підвищення його соціального статусу навряд чи щось радикально зміниться. Перш за все треба повернути престиж професії! От не хоче молодь їхати вчителювати у «глибинку». Якби їм давали безплатне житло і «соціальний пакет», ситуація покращилася б. Було б непогано, аби по закінченні університету дипломованому вчителю дарували б, наприклад, персональний комп’ютер. Нехай його вручає сільський голова, представляючи «молоді кадри» шкільному колективу.

— Є така думка: щоб працювати у школі, не обов’язково мати саме педагогічну освіту...

— Свідомі батьки не відведуть дитину до навчального закладу, де працюють випадкові люди. Бо забезпечувати якість може тільки професійний учитель. Директори шкіл і громадськість це нарешті зрозуміли. От чому ми обстоюємо можливість готувати в НПУ фахівців з правознавства? Тому що «на виході» ми хочемо отримати не поліцейського, прокурора чи суддю, а вчителя, викладача правознавчих дисциплін з базовою юридичною освітою. Якщо їх викладатиме відставний «силовик», він принесе із собою відповідну психологію. А ми ж маємо формувати у дитини гуманістичний світогляд!

— Яких учителів не вистачає країні?

— Фізиків, викладачів інших природничих наук, математиків. І це фактично в усіх регіонах. Тому ми плануємо збільшувати обсяги підготовки фахівців фізико-математичного, природничо-географічного профілю. Не вистачає викладачів іноземних мов — англійської, французької. Хороших філологів українських — теж. Я це пояснюю тим, що ми підійшли до кризи педагогічного корпусу: стара гвардія вичерпала свій потенціал і сходить потроху з дистанції. Сьогодні дитина інша — метка, креативна, знайома з найостаннішими гаджетами, і вчителі старої генерації з нею не можуть впоратися. Потрібна молода, креативна особистість. І ми таку готуємо.

— Чи впливають ці нюанси на формування держзамовлення?

— Сподіваюся, так. Нині розроблена і вже діє нова модель розподілу держзамовлення, яка враховує не лише кількісну потребу у відповідних фахівцях, а й те, до яких саме вишів подають найбільше заявок найсильніші вступники. Університети районного типу, де якість підготовки бажає кращого, за результатами минулої вступної кампанії втратили певну кількість бюджетних місць. Виші з високою якістю підготовки, навпаки. НПУ імені Драгоманова має свій авторитет, до нас абітурієнти йдуть охоче. Якщо брати десятку найпопулярніших вищих навчальних закладів країни — класичних, технічних і педагогічних — то ми за кількістю поданих вступниками заявок посідаємо 6—7 місце.

— Торік МОН заборонило вручну «підтягувати» вступників у списку. Раніше, якщо один абітурієнт відмовлявся від свого бюджетного місця у Вашому університеті і йшов до іншого, приймальна комісія могла самостійно «підтягнути» на звільнене місце іншого вступника. Але торік звільнене бюджетне місце просто анульовували...

— Нині розглядається питання щодо вдосконалення правил прийому. Якщо людина стоїть десь у резерві і не добирає кількох балів, то, звичайно, якщо є така можливість, її треба «підтягувати». Торік вступник міг подавати заяви до різних вишів, але зрештою мусив іти туди, куди його зараховували. Абітурієнт зі Львова міг не добрати кількох балів до місцевого університету і мусив їхати до Ніжинського. Зрештою, він від того відмовлявся, залишався у Львові, але вже на умовах контракту. І на його бюджетне місце Ніжинський університет не мав права взяти когось іншого. Гадаю, це неправильно.

— Останніми роками виші пережили низку скорочень. Ваші колеги скаржаться, що при формуванні держбюджету-2017 університетам навіть на комунальні послуги заклали третину від необхідного...

— Якби мені дали хоча б третину, я був би щасливий. Але тут не можна кидати каміння в МОН, бо воно в такому ж стані, як і вся система освіти. Я написав листа щодо збільшення фінансування. Пообіцяли, що дослухаються. Терпляче чекаємо. А загалом в уряді панує якесь легковажне ставлення до нашої галузі. Я би взагалі переглянув систему фінансування освіти і науки в державі. Це такі речі, якими не можна нехтувати, бо якщо немає освічених людей, не буде відповідних ідей, а коли так, то ми й надалі будемо випускати неякісну продукцію, не станемо енергоефективними і енергонезалежними, не налагодимо міжнародні відносини... Треба піднімати освіту, культуру, інтелектуальний рівень людей, і тільки тоді держава стане потужною. Інакше, як запитував Черчілль, заради чого ж ми воюємо?

— Чи важко керувати таким великим колективом?

— Непросто. У нас більше 35 тисяч народу, 18 тисяч «живих» студентів (на денному відділенні), 12 тисяч дистанційників, півтори тисячі викладачів, 300 професорів, 700 кандидатів наук, і кожен має свій характер, свої переконання. А в умовах, коли суспільні негаразди просто падають на голови холодним дощем, працювати ще важче. Але, як казали древні, «терціум нон датум». Третього не дано. Якщо люди тобі повірили, мусиш відповідати. Виправдовувати довіру.

— Серед ваших випускників є впливові люди, дипломати, колишні народні депутати. Ви не намагаєтеся через них сформувати у влади думку, що не можна фінансувати освіту за залишковим принципом?

— Намагаємося. Я як очільник Асоціації ректорів педагогічних університетів України і Європи завжди кажу, що нам треба впливати на депутатський корпус, на урядовців, частіше запрошувати їх до університетів, і на простих прикладах, у спілкуванні зі студентами, роз’яснювати, що освіта — це основа основ, джерело для розвитку держави і суспільства, бо вона формує людський капітал. Доки наш державний чиновник перебуває в університеті, він з усім погоджується.

Мої батьки — вчителі, тож я, можна сказати, виріс під партою. Працюю в системі освіти більше 50 років. Знаю її, як свої п’ять пальців. Багато хто з відомих, народних, заслужених телефонує: підкажи, до якої школи віддати сина чи онука, де знайти хорошого вчителя? Та як тільки «закриє питання», про школу забуває. Що там треба відремонтувати туалет, обладнати кабінет фізики чи хімії, влаштувати дітям практику чи звозити на екскурсію. Грошей катма! Наші політики — люди хороші, порядні, але забудькуваті. Бо в них політична боротьба, міжфракційні чвари, свої пріоритети, необхідність когось або щось лобіювати. Школу треба лобіювати — це головне! Буде школа — буде суспільство!

— Деякі експерти вважають, що Україні варто зменшити кількість здобувачів вищої освіти. Адже ринку праці потрібні не так «світлі голови», як «робочі руки». Навіщо сантехніку вища освіта?

— Вища освіта потрібна кожному, але різною мірою. Якщо випускник не готовий здобути її одразу після школи, бо погано засвоїв програму 11-річки, не треба його тягти за вуха до університету. Водночас якщо людина має потребу до самонавчання, їй треба забезпечити для того всі умови — створити при університетах якісь консультаційні центри, організувати дистанційне навчання. Нагадаю, що такі країни, як Японія рухаються до всезагальної вищої освіти, а от США ведуть іншу політику. Тут нашій державі треба визначитися: яке суспільство ми будуємо?

— Ваш університет готує ще й викладачів для ПТУ. Як вплинула на цей процес реформа профтехосвіти?

— У нас є інженерно-педагогічний факультет, де навчається декілька сотень студентів. Свого часу ми хотіли на базі нашого вишу поєднати теоретичний розгляд питань професійної освіти і їх апробацію. У складі університету було ПТУ № 40, а крім того, ми взяли до себе Львівський науково-дослідницький центр професійно-технічної освіти. Та останні реформи зруйнували ці плани: ми змушені віддати ПТУ у комунальну власність. Можливо, доведеться відмовлятися і від Львівського теоретичного центру, бо за нових умов буде складно забезпечити взаємодію. В Україні було 13—15 ПТУ, які існували при університетах. Зараз їх віддали, і це, на мою думку, крок назад.

У майбутньому виробництво потребуватиме висококваліфікованого робітника. Адже впроваджуватимуться електронні технології, нові верстати, механізми, інструменти. Почитайте прогнозистів-футурологів, починаючи від Елвіна Тоффлера, Даніела Белла. Майбутній робітник має бути інтелектуалом, а не просто монтажником чи укладачем цегли. А такого фахівця можна підготувати тільки в університеті. Він працюватиме за своєю програмою, але житиме в одному гуртожитку зі студентами, спілкуватиметься з ними, перейматиме їх моделі навчання, мислення і дії.

— Від наших експертів доводилося чути, що навіть повна загальна середня освіта потрібна не усім. Тобто до старших класів теж не треба «затягувати».

— Усі пропозиції треба вивчати. Але моя думка така: загальноосвітня школа потрібна всім. Випускати школяра в життя з недоопрацьованою освітньою платформою — злочин. Дитину треба переконувати в тому, що вона повинна вчитися. Іноді це важко, нецікаво, але треба ж вміти долати труднощі! Щоб дитина йшла в життя, маючи певний світогляд, певні духовні цінності, моральні й політичні переконання, соціальний досвід, знання й компетентності. Це — завдання школи. І якщо ми створимо справді нову українську школу, вона з тим впорається.

Затверджена Кабміном програма «Нова українська школа» — це дуже цікавий проект. Нам справді потрібна нова школа — приваблива, комфортна, належним чином обладнана, сучасна за змістом навчання. Вона має забезпечити підготовку дитини до життя у повному форматі. Ресурси для цього можна знайти. Було б бажання. Ну беремо ж ми зовнішні позики на розвиток енергетики чи сільського господарства! А чому на освіту не можемо взяти? Або випустити облігації внутрішньої державної позики, як це робили в минулому.

— Чи є можливість у ваших студентів стажуватися за кордоном?

— Ми підписали майже сотню угод з університетами 80 країн. Не з усіма налагоджені тісні партнерські стосунки, але в такі країни, як Латвія, Литва, Естонія, Польща, Німеччина, частково — Франція, наші студенти мають можливість поїхати на практику. Нині пробиваємося в Оксфорд (Велика Британія). Академічна практика, академічна мобільність є в нас не виключенням, а нормою. За кордон найчастіше вирушають на практику студенти, що вивчають романо-германські мови. Їдуть також математики, психологи, педагоги.

— У НПУ розвивають ще й мистецький напрям...

— Ми пишаємося своїм факультетом мистецтв, який минулого року отримав ім’я Анатолія Авдієвського. Свою майстерність студентам передають 45 заслужених і народних артистів України. На факультеті працює Герой України Анатолій Паламаренко, завідує кафедрою Герой України Мирослав Вантух. Факультет є базою для підготовки танцівників всесвітньо відомого ансамблю Вірського. Зусиллями його працівників в університеті засновано два десятки творчих колективів — студентських і викладацьких, зокрема співочих. Вони роблять велику роботу з виховання майбутнього вчителя. До кого діти більше тягнуться? До того, що ходить насуплений, важко несе свою хмуру науку? Чи до вчителя, що гарно співає, танцює, грає на музичних інструментах, може організувати цікавий захід? Відповідь очевидна!

— У вас навчається чимало іноземців...

— Майже 600 студентів із 25 країн. В основному з Китаю, Туркменістану та інших пострадянських республік. Але є поляки, американці, італійці, португальці, турки. Чому їдуть до нас? Бо Україна має міцні гуманістичні педагогічні традиції. З дев’яти видатних педагогів світу чотири — наші: Пирогов, Ушинський, Макаренко і Сухомлинський. Приїжджаю я до Римського університету Ла Сап’єнца, одного з найстаріших у світі. Ведуть мене на кафедру, де вивчають нашого буцімто «тоталітарного» Макаренка. І раптом з’ясовується, що італійці досі використовують методики, які він запропонував. Бо там теж є важкі, схильні до злочинів підлітки. І навіть цілі «важкі квартали». А Сухомлинського вивчають і в Китаї, і в Японії, цитують його «Серце віддаю дітям». Україна ніколи нікого не завойовувала, не приєднувала до себе чужих земель, не грабувала. Вона здатна виховати людину духовного штибу. Світ це розуміє і цінує.

Іноземці в нас теж активно долучаються до мистецтва. Є в університеті, приміром, хор китайських студентів. Нещодавно на концерті вони старанно виводили «Як тебе не любити, Києве мій». Глядачі були розчулені. А потім вони цю пісню повезуть у Піднебесну, заспівають її вдома! Це вам і політика, й народна дипломатія. Такі прості, на перший погляд, речі найкраще працюють на позитивний імідж нашої держави.

Бесіду вела Анна ЛУКАНСЬКА.

 

ДОСЬЄ

Віктор Андрущенко — ректор Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова (обраний 2003 року), доктор філософських наук, професор. Заслужений діяч науки і техніки України. Народився 1 січня 1949 року в с. Совинка Конотопського району Сумської області в родині вчителів. Закінчив філософський факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Підготував і опублікував майже 850 наукових праць, серед яких 65 колективних і 45 індивідуальних монографій. Член-кореспондент Національної академії наук України, дійсний член (академік) Національної академії педагогічних наук України. Ініціатор створення «Педагогічної конституції Європи». Почесний доктор 15 вітчизняних і зарубіжних університетів. Віце-президент Оксфордського клубу ректорів Європи, президент Асоціацій ректорів педагогічних університетів України та Європи, перший віце-президент спілки ректорів державних університетів України.

 

ДОВІДКОВО

За свою більш як 180-річну історію Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова підготував понад 170 тисяч вчителів, вихователів, соціальних працівників, науковців, викладачів вищих навчальних закладів та інших фахівців.