Сім років тому Велички побралися й переїхали до Олександрівського району. Володимир — із Одеси, Віолета — з Києва. Супермаркети, рівні дороги, людні квартали, доглянуті сквери... Вигоди великих міст, відірвавшись від яких майже всі почуваються глибоко нещасними, цих двох лише підштовхували до пошуку свого, більш утаємниченого і менш галасливого місця під сонцем... біля лісу.

 

Так народжуються чепурні будиночки для відпочивальників.

 

На одній із виставок зі своєю оригінальною продукцією.

 

Село Цвітне привабило їх своїми фантастичними краєвидами і вже обжитим такими ж учорашніми городянами екопоселенням. Тут купили хатину, народили Олю, а згодом і Ярослава.

Місяць тому Велички привозили на виставку народної творчості в Кропивницький свої картини і гончарні вироби, серед яких найбільший успіх у покупців мали глиняні свистульки. Ті, хто вже виріс із цієї розваги, купували підсвічники, кавові філіжанки... Укотре з’ясувалося, що метафоричні картини Віолети (деякі з них згадані в каталозі Спілки майстрів народного мистецтва України) та дивовижні панно Володимира розраховані на покупця з делікатним розумінням художнього замислу. До речі, ознайомитися з їхніми творами можна на сторінках Величків у соцмережах.

Мистецькі проекти подружжя є результатом тієї ж внутрішньої духовної роботи, що підштовхнула їх трикімнатну квартиру в міському «вулику» замінити на глиняну хату, а супермаркети — на власну овочеву грядку. Вулики з бджолами, між іншим, у Величків також є. Разом із цим захопленням Володимиру відкрився й інший, не менш пізнавальний і практичний, інтерес — до таємниць рослинного світу. Заприятелювавши зі співробітниками Київського ботанічного саду, він вирішив перенести частину своїх мистецьких планів в іншу творчу лабораторію — експериментувати з яблунями, грушами, хурмою просто неба.

Поки Володимир вживлює в нову землю молоді пагони, Віолета малює прегарні картини з квітами. Часом ці квіти веселі, а часом засмучені — як на картині «Вагітність», що передає контрастні емоції жінки при надії. Інша називається «Дерево життя». На ній дерево з потужним корінням (точніше, нижнім світом), розкішним гіллям (символізує світ реальний — яву) і короною (вирієм). На дереві зозуля — символ жіночої долі... Отак непросто малюється світ в уяві Віолети Величко, члена Національної спілки майстрів народного мистецтва України. Та маючи академічну художню освіту, Віолета вирішила отримати ще й диплом учителя — в університеті імені Драгоманова. А це означає, що в екопоселенні з двох десятків приїжджих родин, де вже мешкають учителі музики та іноземної мови (навіть астроном свій є!), буде ще й учитель початкових класів. А в школі Цвітного — нова зміна старшому поколінню педагогів...

Якщо вже заговорили про знання, котрі за плечима не носити, то Володимир за фахом... кок.

«У ті часи, коли я закінчив училище, в Україні — і на суші, і в морі — щось таке непевне відбувалося, — пояснює Володимир свій дивний як на теперішній сторонній погляд вибір професії... — Словом, я жодного разу в море так і не вийшов».

«І я цьому дуже рада, бо не знаю, чи інакше ми б зустрілися», — швидко коментує Віолета, вочевидь задоволена здобутками чоловіка.

Кок, схоже, і справді гарний пасічник, садівник, будівельник, художник. А ще — добрий чоловік і тато. Тож море почекає на інших героїв, поки він зводить екологічне поселення в олександрівському приліссі. «Прилісся» — так називається і садиба Величків, куди вони запрошують туристів на відпочинок. Тут, крім житла господарів, є кілька будиночків для гостей.

«Ми можемо прийняти одразу сім родин із дітьми, — рекламує «літній бізнес» Володимир. — Оскільки тримаємо кіз (аж п’ятнадцять голів. — Авт.), можемо запропонувати гостям свіже молоко, сир. Мед із пасіки. Овочі з городу. Є можливість організувати риболовлю — за п’ять кілометрів, у Ружичевому, розташований гарний став. Для тих, хто вже побував у нас на відпочинку (приїздили люди із Запоріжжя, Києва, Миколаєва, Дніпра), ми організовували квести — гру з пошуками «скарбів» тощо».

«Середній вік мешканців нашого поселення десь 35—40 років, — додає цікавої інформації Віолета. — Жінок і чоловіків, мабуть, порівну. Всі люди працюють на садибах, на зиму ніхто не виїздить із хутора. На свята — Новий рік, Масляну, Івана Купала та інші — збираємося гуртом. Уже можемо похвалитися своїм спільним великим трудовим звершенням — відремонтованим водогоном 60-х років. Але дорога до нас нині стала непрохідною. Щоправда, сільський голова та районне керівництво обіцяють вирішити цю проблему...»

Якщо на околичному хуторі живуть такі цікаві й корисні для громади люди (Віолета до декрету вела гурток у місцевому Будинку культури, допомагала бібліотекарю), а туди приїздять відпочивальники з усієї України, то облаштувати два кілометри рівного і твердого шляху — не таке вже й фантастичне випробування для бюджету, навіть сільського. До того ж, голова тут, як розповідають, є людиною шанованою і до роботи завзятою. Ніхто ж не веде мову про автобан європейського зразка.

«Випробування брудом, поганою дорогою стало, напевне, нашим найважчим сільським екзаменом, — зізнається Віолета. — Хоч і з містом ми зв’язків не рвали. Можемо будь-коли зібратися в гості до батьків, побувати в театрі, випити кави на Хрещатику. Але ненадовго, бо серед тих джунглів людина швидко втрачає самобутність... Окрім того, переселення за місто, в не зіпсовану урбанізацією місцевість, — це вихід для молодих людей, яким майже нереально заробити гроші на власне житло в мегаполісі».

Олег ШВЕРНЕНКО.

Фото надано автором.