Історія життя лікаря Петра могла б стати сюжетом для сучасного роману про здобутки і злети успішного медика. Знаного доктора, який покинув молоду дружину з двома дітьми і виїхав за кордон, забравши з собою розлучену асистентку (також матір). Тепер він купається в розкошах, заробляє щодня по тисячі доларів. Але...
1.
Лагідне сонячне надвечір’я додавало настрою, і я поспішав додому, аби сісти за комп’ютер і написати до газети задуманий матеріал, оскільки завтра вихідні й намітили з сім’єю вже зранку поїхати аж на Синевир.
На центральній вулиці Корзо відчув на собі чийсь погляд. Із лавиці стрімко підвівся і ступив назустріч інтелігентного вигляду чоловік із борідкою та в чорних окулярах. Ото була для мене несподіванка! Ми не бачилися вже довгий час, хоч і росли в одному селі. Навіть були далекими родичами. Він набагато старший, та з його дідом я в шкільні роки пастушив, ночували в одній зимівці-колибі під час літніх канікул, і з батьками добре знався. Ним пишалися: «Одинак! Має все». То була справді роботяща, успішна й гордовита сім’я. І релігійна — до церкви ходили всі. Студентом навіть Петро святив паску і вистоював Усенощну службу. Де й коли в Петрові закорінилася жага до багатства — сказати важко...
— Я тут тебе побачив і повернувся на п’ятдесят років назад, у дитинство, — почав зразу Петро. — Тямиш, як ми рвали ліщинові горіхи і я впав з високого корча над звориною — мені сперло дих, а ти не сміявся, як інші, а почав помагати вставати і воду приніс із криниці...
Я кивав головою і згадував ті далекі вже літа.
— Дружина пішла в банк, — продовжував Петро. — Міняє гроші. Тут вкладаємо в деякі об’єкти, але гривня так здевальвувала, що ми втратили весь минулорічний прибуток... Хто в Європі знає ці ваші крутійські непередбачуваності?
— У вашій Європі, Петрику, — відповів я, — про нас знають більше, ніж ми про себе самі... (це була осінь тихого ще 2013 року, про Крим і біду на сході ми тоді й не здогадувалися).
2.
Врешті з банку вийшла вродлива й балакуча молодиця, стильно зодягнена, із перснями білого золота на всіх пальцях та гронами різнокольорового намиста. Слово поза слово, і я запросив гостей на келих закарпатського вина й віденську каву. Затишна кав’ярня у стилі ретро якраз пасувала до споминів. Ми говорили невимушено, довго й відверто, згадували родичів, порівнювали життя там і в нас. Пані Магдалина (так звали другу Петрову дружину) запропонувала скуштувати закарпатського коньяку. І після третього келиха просто сипала ужгородськими жартами, приправляючи їх лише тут вживаними лемківськими фіглярними фразами — очевидно, прагнула засвідчити, що вона «тверда закарпатка» і не забуває свою говірку навіть там.
Петро не пив, оскільки шоферував. Далі гості розповідали й розповідали про свої здобутки. Відкрили колись у Польщі приватну клініку, наполегливо вивчали англійську. А як «твердо стали на ноги», хотіли переїхати до Канади, та якось їм до вподоби припала Данія. У цьому королівстві важче, але можна заробити відчутно більше. У них народилася під Копенгагеном дівчинка. Вже величенька. Любить танці й музику, гарно вчиться, розмовляє кількома мовами. Спілкується й по-нашому. Словом, усе в них чудово.
І тут гомінка Магда встала й сказала, що вибачається, але запросила сюди двох подруг, і вони сядуть за інший столик.
3.
Коли ми залишилися самі, Петро вже не приховував зажуру. Я відчував, що його щось мучить і він хоче виговоритися. Ще трохи родич оповідав про те, скільки наших лікарів виїздить за кордон, бо тут медицина в загоні, а там — розквіт і заробітки пристойні. Та невдовзі перемінився в обличчі і запитав мене: «Ти знав обох моїх дітей?» «Звичайно, — відповів я. — Сина твого якось підвозив до діда в село. А про дочку писав як про переможницю музичного конкурсу й обдаровану піаністку. Ти ще й шампанське виставляв». — «Боже, як то було давно, що й призабув...»
...Петро закінчив медичне училище у кінці шістдесятих. Декілька разів вступав на тоді дуже престижний медфак в Ужгороді, та безуспішно, хоча вчився наполегливо. А студентом став тільки тоді, коли одружився на дочці доцента. Невисока смуглявка Наталка, жвава й працьовита, сподобалася Петровим батькам. Приїздила в село влітку на косовицю — не цуралася. Малого Петрика брала з собою, і це ще більше прихиляло до неї симпатію діда й баби, які страшно любили онука. Петро ж тоді приїздив лише на вихідні — «багато роботи». А ще він працював над дисертацією. Згодом молода сім’я перебралася жити самостійно, у будинок в Ужгороді, який Наталка отримала нібито в спадок від бабусі. Петрові батьки відремонтували, осучаснили дім. Це все знав не лише я, а й багато родичів, бо батько пишався сином та онуком і часто хвалився обома Петрами.
...Смеркалося. Кав’ярня засяяла вогниками, побільшало відвідувачів. Магда гостилася зі своїми подругами і не звертала на нас увагу.
— Знаєш, тепер я відчув, що таке дружина, — ніби виправдовувався Петро. — Перша була не така — холодна, неуважна, неговірка. А ця — душу віддала б мені... З нею почуваюся молодим.
Далі розповів, що важко переносив розлучення, не міг пояснити дітям, чому вчиняє саме так. А батьки з ним не розмовляли два довгі роки. І тоді з-під Кракова, а далі — і з данського містечка, почав частіше, як перед цим, приїжджати додому. Але батьки після серйозної розмови, яка не могла не перерости у голосну сварку, — до хати не впускали. Батько був твердий, як скеля: «У нашому роду ніхто ніколи не кидав дітей! Від Бога гріх, а від людей сміх!» Мати стиха ридала. Їхні зустрічі починалися і закінчувалися на порозі. Приїжджаючи додому, селився у родичів. Як мати захворіла, то батько дозволив заходити додому, але не ночувати. Потім старий мешкав сам у великому будинку. І жив більше дев’яноста років. Але щирим із сином уже не був... Та й діти від першої дружини після розлучення ніколи до діда не навідувались... Петро приїздив із дочкою від Магди. Дід пригощав дитину, але сина вперто не помічав. Характер!.. Петро розповідав про це, п’ючи багато мінералки, і час від часу обертався, піднімаючи окуляри і, здавалося, витирав сльози.
— Син зразу ж виїхав за кордон. То був початок дев’яностих, — Петро знову замовив мінералку у склі. — Тут учився на юридичному. Закінчив. Зупинився у Празі. В моїх знайомих. Знаю, що працював у столичній прокуратурі. Уже дослужився до старшого офіцера. Не бачив сина років 15! І не знаю — одружений чи ні... Навіть соромно зізнатися, — Петро вже не плакав, лише гладив борідку і зітхав. — Дочка з мамою теж у Празі. Мала вчилася у консерваторії...
Кілька разів Петро через знайомих намагався сконтактувати із сином і з дочкою — обоє відмовили і передали, що не хочуть його бачити.
— Після того жодних розмов, зустрічей та навіть натяків, що ми родина! Ну скажи, чому мої діти так мене ненавидять? — запитав Петро. — Адже нинішній світ знає й не такі тривіальні речі. І люди якось спілкуються.
Я нічого не відповів. Незабаром ми попрощалися, а Петро поспішив до гомінкого жіночого гурту.
...Того вечора я статтю не писав. Розмірковував. Зранку поїхав на Синевир. І лише тепер наважився описати ту зустріч...
Василь НИТКА.
Мал. Миколи КАПУСТИ.
Ужгород.
