Зустрічаючись у благословенній Україні з різними негараздами, думаємо: в чім причина? І подумки мандруємо владними закапелками, шукаючи витоки неув’язок. І часом щось знаходимо.
Отже, хто нами керує
Головними в Революції Гідності були УКРАЇНСЬКІ сили. Вони хотіли, аби нова влада покарала державних злочинців й налагодила життя так, щоб трудяща людина жила по-європейськи. Для того на посаду Президента обрали Петра Порошенка. У цьому виборі було протиріччя: з одного боку, Петро Олексійович — господар і, зважаючи на успіхи в бізнесі, непоганий, а з другого — таки олігарх!
Українці ніколи не вважали ворогами людей, що здобули статки трудом праведним. А тих, хто нажив капітали шахраюваннями, трудівники не шанують. Що ж до пана Порошенка, то за його солодким бізнесом ніякого шахера-махера наче не помічено. Тож не скажеш, що вибір народу виявився невдалим.
Але протиріччя нікуди не поділося. Президент України й досі не спекався свого бізнесу, тож став порушником статті 103 Конституції, яка забороняє йому займатися підприємництвом. Можливо, ця обставина вплинула й на державні справи. Адже убивць та грабіжників народу з банди Януковича так і не покарали. Більше того, їхнє підле ремесло перейняли деякі нинішні високопосадовці.
Та й чому б не красти, якщо в Україні досі немає дієвого закону про імпічмент Президентові. Виходить, випадок з Януковичем наших державників НІЧОМУ не навчив. Та й чи державники вони — в тім є великий сумнів. Якби були справжніми державниками, то розуміли б, що такий закон має стати грізною пересторогою й для наступних керманичів, й для нинішнього Президента. А триматиме себе в руках глава держави, то й інші, котрі навколо високого крісла, не дозволятимусь собі зайвого.
Роль українців у державі треба посилювати
Роль українства в Україні принижено. Добре відчуваючи, як до них ставляться в рідній стороні, мільйони українців виїхали до інших країн, а багато хто й дітей позабирав до себе. А це ознака того, що з неласкавою Батьківщиною вони розпрощалися чи не назавжди.
А тут — все, як завжди. Слухаєш по радіо полеміку про перейменування в Києві проспекту Ватутіна на проспект Шухевича. Озиваються троє додзвонювачів — усі російськомовні. І всі хвалять Ватутіна, бо «він визволив від гітлерівців Київ». А не хочуть знати, що 1943 року Київ перейшов від тодішніх німецьких до давніших совєцьких окупантів. Бо Червона армія таки давніша окупаційна сила, бо в 1918-1920 роках вона знищила Українську Народну Республіку і для порятунку голодної Росії загарбала Київ разом із хлібородною Україною. Але оті «додзвонювачі» знають лише те, що їм вкладали в голови московські ШОВІНІСТИ ПРОТЯГОМ сімдесяти літ панування в Україні. Наступні роки наших РОСІЙСЬКИХ активістів нічому не навчили. Навіть війна РФ проти України, що триває четвертий рік, не похитнула їхніх уявлень: Шухевич — поганий!
Але є факт: Роман Шухевич народився 1907 року на Львівщині. Генерал-хорунжий і головний командир УПА. Загинув у бою проти кагебістів. А Микола Ватутін народився 1901 року в Росії, з юних літ служив у ЧЕРВОНІЙ АРМІЇ, брав участь у каральних заходах ПРОТИ заможних селян на околицях Старобільська й Луганська, знищував армію Махна, добивав залишки армії УНР, повстанців Холодного Яру. Під час Другої світової війни помер від ран, завданих нашими націоналістами.
Перший загинув за свою землю. А другий? Хто з двох генералів має більші заслуги перед Україною?
На жаль, окрім тих трьох «проватутінських» додзвонювачів, ніхто більше не обізвався. Українці промовчали. Може, вирішили, що марно сперечатися. Проте, найпевніше, спрацював багатолітній комплекс меншовартості, що й досі змушує мовчати.
Отже, очільники держави мають попереду велику роботу: повсякденними ділами доводити українцям, що вони не в приймах і не в наймах, а на своїй, поки що бідній, але таки рідній землі. На ній їм треба ставати господарями. Українців необхідно підіймати, поступаючись «козирними» посадами на користь тих, котрі до них доросли, іншого шляху ДО європейськості нема.
Націоналісти обіцяють розбудувати Вітчизну
Путіну не пощастило з допомогою Януковича хоча б наблизити Україну до Росії, не кажучи вже про те, щоб знову їх «возз’єднати». Тож для досягнення своєї паскудної мети кремлівський сідєлєц не вигадав нічого іншого, як повторити давню більшовицьку агресію І918/1920 років (коли починав кар’єру Ватутін).
Війна завжди велике зло. Але вона змушує потерпілих швидко розумнішати. Тож ті українці й неукраїнці, що раніше дивились на націоналістів як на щось непотрібне, з початком цієї війни переконалися, що націоналістично налаштовані хлопці та дівчата справді здатні захищати Україну. Ставлення до націоналістів в Україні таки змінилося: наш парламент нарешті ухвалив декомунізаційний пакет законів, які, зокрема, визнали низку організацій на чолі з УПА борцями за незалежність України.
Виступаючи з нагоди сторіччя Української Революції, Президент Порошенко наголосив на найголовнішій причині, яка сто літ тому не дала утвердитися українській державі: брак внутрішньої єдності. Й зробив слушний висновок: «Пам’ятаймо, як «Отче наш»: тільки коли ми єдині — ми непереможні».
Гарні слова. Але нам треба відшукати тверду основу для єдності в сучасній Україні. Запитаймо себе: єдність кого з ким? Тяжко працюючого українця з олігархом, який тримає награбовані багатства в офшорах? Бідняка українця з розбагатілим шахраєм? Священика московського патріархату зі свідомими парафіянами-українцями?.. Ні, тут єдність неможлива. А от єдність українців з українським президентом-патріотом, який вважає Україну та її народ за найвище своє багатство, — така єдність природна й можлива, вона конче необхідна і державі, й суспільству.
Дещо раніше про єдність говорив і президент Відкритого міжнародного університету «Україна» Петро Таланчук: «Об’єднати Україну можна тільки на українській національній основі» «Голос України», 8. ХІІ.2016). І, наче у відповідь на сказане, націоналісти з шести організацій України підписали «Національний Маніфест», що заклав ідейні засади сучасного українського націоналістичного руху. Підписанти пообіцяли: коли влада належатиме їм, вони розбудують державу не на користь олігархам, а на користь українцям.
Народ та олігархи — хто кого?
У Конституції України сказано: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ». Але його прєпохабіє олігархат ізсунув народ з почесного місця й утвердився на ньому сам. Сувереном в Україні стала корпорація багатих визискувачів народу, яка лише за останнє десятиріччя вивезла з України в офшори 116 мільярдів доларів. (газета «Свобода», 6-12. VІІ.2017). Отже, їхня батьківщина — поза межами України.
Хто вони такі — ці загадкові олігархи? Політологи вважають, що це багаті бізнесмени і в той же час політики, вхожі до кабінетів перших осіб держави й здатні впливати й на їхні рішення.
Це — якщо політкоректно. А по-простому, олігархи — це великі глистюки, що добре обжились в організмі держави, жеруть її зсередини, а отруйний послід своєї життєдіяльності залишають народові. Отже, це економічно-політичні паразити, від яких державі треба позбуватися.
Справжніми ворогами олігархів та їхніх прислужників є українські патріоти, в тім числі й націоналісти. Їм така влада не підходить. Але й олігархічній владі патріоти теж ні до чого! А коли так, то з владою у нас негаразд. Рано чи пізно народ, який прагне повернути собі ім’я суверена, мусить її змінити.
Той, хто любить Батьківщину не за сто тисяч гривень зарплати щомісяця, а так, як люблять бідну матір, заслуговує від суспільства щонайменше поваги. Здавалось би, незаперечна істина, проте влада своїми діями часто намагається її спростувати.
Що ж робити?
Таке становище руйнує Україну ізсередини. Щоби його виправити, треба переможно завершити війну на сході. А далі, на нашу думку, має бути так.
Якщо Петро Порошенко хоче, аби народ обрав його Президентом удруге, він повинен буде внести до своєї діяльності принаймні дві корективи.
1) Позбутися власного багатомільйонного бізнесу й вийти зі спілки олігархів. Можливо, продати бізнес, а кошти вкласти в справу перемоги у війні.
2) Спільно з іншими керівниками держави він має взятися до об’єднання України на українській національній основі.
Якщо Петро Олексійович виконає ці перезрілі вимоги часу, він може розраховувати на успіх у наступних виборах. Але в будь-якому разі ці зміни Україні необхідні.
