Сотні врятованих від наркотиків людей, витягнуті із зашморгу бідності й відчаю діти-сироти, оздоровлені в літніх таборах школярі з багатодітних родин... Олександрійські євангелісти з церкви «Ковчег спасіння», котрі цими днями святкуватимуть 12-ту річницю від дня заснування, дякують за це Богові. А мешканці Олександрії та десятків інших українських міст, котрі свого часу отримали в реабілітаційному центрі «Ковчег» та в інтернаті, яким опікується церковна громада, допомогу й настанову, адресують слова подяки за вчасне втручання в їхню долю авторам і виконавцям надзвичайно гуманного проекту...
До того, як познайомити читачів із цікавою людиною, яка дивом звільнилася від диявольського впливу наркотиків і криміналу, зроблю передмову. Є люди, які пліткують і судять, а є люди, котрі щось роблять. Приміром, благодійники з онуфріївської баптистської церкви утримують тамтешній дитячий будинок і реабілітаційний центр для жінок, які потребують медичної й матеріальної допомоги. А хтось їх заочно й бездоказово засуджує, підозрює у корисливості й нещирості намірів тільки тому, що служба в їхній церкві відрізняється від канонічної. Відтак — нікого не рекламуватиму. Наведу тільки факти.
Щоб здолати хворобу душі
Євген Сергійович Гладкий народився в заможній родині кременчужан. Міг розраховувати на життя в достатку, круті шмотки, тачку, добру освіту. Натомість вибрав... наркотики. Причому підсів на них так рано, що років у двадцять міг би вже попрощатися з життям...
«Куди тільки батьки мене не возили, — розповідає чоловік, який з 36 своїх років останні 15 щиро вважає подарунком Небес. — Вони гадали, що, вирвавши мене зі звичного дворового середовища, врятують і від згубної звички. Спробували ізолювати від Кременчука з його звабами в Москві, та родичі не витримали, коли я й там знайшов відповідну компанію й продовжив. Далі відвезли в російську глибинку. Той само результат. Мама з татом не здавалися — повезли в Болгарію. Але хіба там підлітки не курять зілля і не колються?..»
«Після того, як батьки розчарувалися в мені остаточно, напевне, найбільш реальною лишалася перспектива з фатальним кінцем, — продовжує Євген. — Кілька разів мене ловили на крадіжках й саджали в тюрму, адже на наркотики грошей не вистачало, а заробляти їх не було сил, часу та бажання. Бідна мама вже не могла плакати. Пригадую, як вона казала: «Я навіть паразитом тебе назвати не можу, бо тарган порівняно з тобою — це безневинна Божа істота...» А сьогодні вона телефонує мені й радиться, як вирішити ту чи іншу проблему. Ви уявляєте, яке це диво, які зміни сталися в моєму і її житті?!»
Вилікувала Євгена церква «Ковчег спасіння» з її підходом до проблеми наркоманії не як до фізичного недугу, а як до хвороби душі. Жодні вмовляння, жодні добре вмотивовані аргументи, запевняє Євген, не можуть зрівнятися з вірою. Зокрема з усвідомленим, твердим переконанням у тому, що Бог — це Все, а людина без мети і нагляду — мала й нерозумна істота, що віруючий у молитві з колін бачить краще, ніж усезнаючий філософ із найвищої точки над Землею...
Відпочивають чемпіони і не тільки
Нині Євген — директор одного з відновлених дитячих таборів, збудованих на березі Інгульця в Петрівському районі. Відпочивальники тут — діти й батьки-засновники будинків сімейного типу. З 15 червня тут побувало 450 дітей. Нині в 16 кімнатах двох корпусів зупинилося десять родин. Найдовше тривала зміна для дітей з інтернату «Перлинка», яким опікується «Ковчег спасіння». Як парафіянин цієї євангелістської церкви, Євген багато розповідає про ті добрі справи, які ініціювали пастори й тамтешня громада. Але дотримуючись зобов’язання говорити мовою фактів, переповім лише враження від відпочинку на березі Інгульця багатодітної мами Валентини Вєдернікової.
«У мене 12 дітей, — повідомляє жінка не без гордості від того, що в нинішньому «заїзді» вона — мама-чемпіон. — Микиті — 6, а найстаршій Софійці — 22. Вона вчиться в медичному вузі в Кропивницькому. Зі мною зараз десятеро. За підтримки «Ковчега спасіння» відпочиваємо загалом майже місяць! Наші витрати становитимуть десь по 700 гривень на дитину, а якби довелося платити за все по повному тарифу, вийшло б три з половиною тисячі на дитину. Тобто не 7 тисяч, а 35! Звичайно, таких грошей у нас немає...»
Літо закінчується, й завтра діти підуть до школи, а в кімнатах оселяться інші пожильці — ті, хто твердо вирішив позбутися наркотичної залежності. Такі, як колись Євген Гладкий...
...Простягують руку ближньому
«За 12 років майже п’ятсот людей побувало в цьому центрі на лікуванні, — зауважує Євген. — Самі ми впорядкували занедбану територію, самі себе годуємо (за словами пастора «Ковчега спасіння» Андрія Кривулька, в минулому також наркозалежного, громада церкви має власне фермерське господарство в Олександрії, де вирощує кролів, корів, тепличні овочі). Думаю, відсотків шістдесят людей вилікувалися. Дехто з них сьогодні вже привозить у літній табір власних дітей. Багато хто працює в схожих центрах і бореться з наркотиками в інших містах».
На підтвердження сталої думки про те, що наркозалежність — це прірва, котру ніякими грошима, ніякими дозами не заповнити, Євген розповідає кілька повчальних історій про своїх підопічних. Один із них — молодий хлопець із Донбасу. Батьки — мільйонери. Мали півтора десятка квартир, а на момент, коли вже звернулися по допомогу до «Ковчега», тих квартир залишилося дві — все продали, намагаючись звільнити сина від напасті, відкупитися від позовів і претензій (самі знаєте, як у нас працює судова система), знайти доброго лікаря. На щастя, сина врятували.
Ще один чоловік, із Кривого Рогу, підсів на наркотичні препарати в 65-літньому віці, відпрацювавши 40 років ковалем. Тобто ні вік, ні поважне місце людини в суспільстві не убезпечує від цієї чуми. Зайвим доказом цього є історія молодого хлопця зі Звенигородки Черкаської області, котрий, хоч і з віруючої родини, але теж піддався спокусі...
Готовність і добра воля
«Нинішня молодь застрягає в наркотичній трясовині ще глибше, — ділиться спостереженнями Євген. — Старше покоління хоча б спілкуватися наживо готове, а ці живуть у твітах, у віртуальних соціальних групах. Вони взагалі «нетутешні». Ситуацію ще більше погіршує якість популярних нині наркотиків. Це вже не «травка», як колись, а порошки, важкі наркотичні засоби — повний дурман. Багато батьків нам телефонують і кажуть: «Приїдьте, заберіть дитину, бо нічого не можемо вдіяти». Але ж, люди добрі, ми не маємо права лікувати насильно, потрібна свідома готовність хворого, його добра воля!»
«За всі ці роки, відколи поряд із нами працює цей реабілітаційний центр, ми не мали жодної скарги на його мешканців, — розповідає сільський голова Богданівки Сергій Доцяк. — Навпаки, пацієнти, чиє лікування — це переважно трудотерапія, стільки добрих справ зробили, що всього й не перелічити! Навіть соромно часом буває за наших мешканців, котрі без усякого ентузіазму беруться за громадську справу, а ці, здавалося б, чужі люди, хоч і не мають матеріальної мотивації, роблять усе на совість, не рахуються з часом».
Отже, від такої страшної недуги є спасіння. Головне — стати на правильну стежку... Для тих, хто її шукає, телефони довіри:
(063) 229-26-23, (063) 229-26-24.
Кіровоградська область.
На знімках: Євген Гладкий (ліворуч) і Сергій Доцяк; діти з багатодітної родини Вєдернікових.
Фото Олександра БУРКУНА.
