Чому хочу розказати саме про цю жінку? Мабуть, тому, що вона — взірець для наслідування: у свої 93 роки залишається бадьорою, сама за собою доглядає, а головне — має ясний розум та відмінну пам’ять. Ніна ІВАНОВА уміє розповідати і зацікавити своїми спогадами. 

Сирітство

У Вершині Другій взимку 1924 року у родині Логвиненків народилося немовля. Ніні було лише сорок днів, коли її батько Григорій Терентійович загинув в одній із шахт Донбасу. Тож тата Ніна бачила лише на фотознімку.
Маючи двох донечок, Катерину і Ніну, мама Марія Матвіївна вийшла заміж удруге. Її новий чоловік мав сина, разом вони народили ще двох синів. Та недовго тривало родинне благополуччя. Невдовзі захворів і помер голова родини, буквально через місяць не стало й любої матусі. Красивій, молодій жінці з довгою косою та співочою душею було лише 35 років... П’ятеро дітей лишилися круглими сиротами.
— Я пам’ятаю добре все: як створювалися колгоспи, як у людей забирали домашнє господарство, як відправляли у заслання куркулів, як руйнували церкви, — розповідає нам Ніна Григорівна. — Але найбільше мою дитячу душу ятрило наше сирітське життя.
Після смерті батьків дім сільських сиріток став місцем зустрічі для усіх дітей села. Тут вони збиралися гратися, розповідати казки. Якось до Ніни прийшов один чоловік, який із дружиною не мав діток, і сказав сирітці, що вона тепер буде їм за дочку.
— Певно, вони врятували мене від смерті. Бо коли я прийшла у той дім, бабуся сказала, що це кволе дитя не доживе до Великодня, — сумно опустила очі Ніна Григорівна, — тому мене почали щедро годувати.
Не довго жила дівчинка у чужих людей, бо вони не мали законних прав на її опіку. Забрали Ніну в дитячий будинок, в якому проживало 17 дітей. Закінчила сім класів і лише наприкінці навчання дізналася своє рідне прізвище — Логвиненко, а до цього була впевнена, що її звати Ніна Ярмак (за прізвищем маминого другого чоловіка). У 13 років дівчина мала залишити дитбудинок. Але куди ж іти?..

Нелегкі заробітки і страшна війна

Нагодилася тітка, яка запропонувала знайти для сирітки роботу на Донбасі. Будучи ще сама дитиною, Ніна за піврубля на день працювала нянею та домогосподаркою у заможних сім’ях аж до початку війни.
— Коли розпочалася війна, я отримала листа від старшого брата Федора, датованого 19 червня 1941 року, — згадує жінка. — Він служив неподалік Брестської фортеці і писав про те, що насуваються дуже чорні хмари, мабуть, буде щось страшне...  Брат Федір загинув, обороняючи Брестську фортецю. Якось, коли ми з дівчатами копали протитанкові рови, із гітлерівського літака посипалися листівки з посланнями для нас: «Дамочки, не копайте ямочки». У мене і нині стоїть перед очима степ, усіяний білим папером...
Дівчина розуміла, що у рідному селі жилося не легше, але вона вирішила повернутися до своїх молодших братів. До того ж на Донбасі почали забирати дівчат та юнаків на каторжні роботи до Німеччини. Додому Ніна йшла пішки по залізничних коліях. У рідній Вершині Другій побачила згорілі хати, знищений дитячий будинок. Сестру забрали до Німеччини, а брати Іван та Олексій живуть у чужих людей. Ніна не змогла знайти собі прихисток, тому вирішила, що вона і брати мають жити під власним дахом. Так, утрьох, сирітки збудували малесеньку саманну хатинку з однією кімнатою.
— Я знала, що німці реєструють молодь в алфавітному порядку за першою буквою прізвища і визначають дату відправлення на роботи, — каже співрозмовниця, — моя черга була не за горами. Тому я сама пішла до поліцаїв і сказала, що хай що зі мною роблять, а до Німеччини я не поїду, доки братам не добудую  житло.
Сирітці Ніні дали відстрочку, та ненадовго. На залізничній станції завантажували юнаків і дівчат, наче худобу, у переповнені «телячі» вагони. Молодь терпіла неймовірну тісноту, спрагу та голод. Те, що давали у дорозі, їсти було неможливо. Двері вагонів з остарбайтерами відчинили вперше аж у Володимирі-Волинському.
У Німеччині відбір на каторжні роботи відбувався жорстоко і принизливо. Ніні дивом пощастило опинитися разом із дівчатами з рідного села. З шостої ранку до шостої вечора трудилася на тютюновій фабриці. Для роботи у неї було дванадцять гострих ножів і величезні листки тютюну, які вона мала нарізати потрібної форми.
Для німців остарбайтери не мали імен. Їм усім давали порядкові номери. Номер 36 викликали до кабінету одного з керівників фабрики і попередили: «Готуйся до концтабору». А провинилася дівчина лише тим, що після звістки про триденний траур у Німеччині після поразки вермахту під Сталінградом... посміхнулася. Дивом Ніні вдалося уникнути концтабору. Вона знову потрапила на ринок праці. А звідти — санітаркою в лазарет для остарбайтерів. Там видалося найважче. Серед пацієнтів були невиліковні, інфекційні. Неодноразово доводилося дівчатам у білих халатах ховати своїх пацієнтів.
Добре пам’ятає Ніна Григорівна день, коли налетіло стільки літаків, що й неба не було видно. Це американці увірвалися на німецьку землю, саме вони звільнили остарбайтерів із неволі.
Територію Німеччини щасливі українці долали пішки, лише поляки не дозволили, щоб колона голодних людей довжиною понад 20 кілометрів йшла їхньою країною пішки. Тому територію Польщі перетинали автотранспортом.

Повернення

Рідне село. Перша хата, до якої завітала Ніна, — це дім людей, які колись хотіли удочерити дівчину. Виявилося, що вони взяли собі за доньку Катерину, Нінину сестру. У них жив і один військовий, який брав участь у боях і дійшов до Кенігсберга. Молодий красень Володимир Іванов і став чоловіком Ніни Григорівни. Це було кохання з першого погляду. У мирному житті голова родини трудився у радгоспі, керував відділком, що займався будівництвом, очолював робітничий профком, був головою сільради. А Ніна Григорівна працювала свинаркою, телятницею, завідувала фермою, током, була касиром у радгоспній їдальні.
Минули роки, пішов з життя дорогий чоловік. Ніна Григорівна довго жила сама у Смирновому, але вік бере своє. Син Володимир Володимирович забрав матусю до райцентру. Уже четвертий рік мешкає жінка біля сина. Але не забуває рідні краї. Під рукою в бабусі мобільний телефон. Вона щодня спілкується із рідними, подружками-землячками, цікавиться останніми  новинами.
На жаль, фотографуватися героїня матеріалу  відмовилася. Але дістала цей старий сімейний знімок, на якому вона поруч із чоловіком та сином.

Вікторія РОВНА.
Фото з альбому Ніни ІВАНОВОЇ.

Запорізька область.