Спалений ліс, страшні вирви на місці колишніх складів, зруйновані будинки в довколишніх населених пунктах — ось що залишилося від того місця поблизу Калинівки на Вінниччині, де в 1960-х проходив строкову армійську службу. Важко сприймається ця картина людиною, що провела в цій частині два з половиною року і пам’ятає зовсім інші картинки місцевості.
Строкову проходив у пожежній команді. Психологічно нас постійно готували до такого розвитку подій. Ми знали про небезпеку, що в разі виникнення надзвичайної ситуації першими доведеться її ліквідовувати. Тому постійно тренувалися, виїжджали на навчальні тривоги, а за потреби й у сусідні села гасити пожежі. Постійно турбувалися про справність пожежних гідрантів, водогонів, спеціальних підземних резервуарів з водою. Якось запропонував використати для герметизації бетонного дна рідке скло і став автором першої в житті рацпропозиції. Отримав навіть грошову винагороду. Всі склади були обладнані пінними вогнегасниками. Взимку, щоб не замерзали, їх розміщували в закопані в землю металеві бочки, утеплювали опалим листям. Усі вони регулярно перевірялися.
Не останнє місце у службі посідав пожежно-прикладний спорт: допомагав вправно володіти не лише технікою, обладнанням, а й тілом. На спортмайданчику проводили більшість вільного часу. Досі з вдячністю згадую командира пожежної команди капітана Нікуліна. Він вчив нас правильно діяти у найскладніших ситуаціях, бути майстерними і кмітливими. Якось під час занять крізь шибку помітив, як загорівся величезний котел зі смолою, якою будівельники заливали дах котельні. Спроба загасити полум’я водою не давала бажаних результатів: смола пінилася і виливалася на вогнище, додаючи йому сили. Швидко зорієнтувавшись у ситуації, не кажучи нікому ні слова, вибігаю з класної кімнати і чимдуж розбиваю пінний вогнегасник, потім другий, третій. Вогонь погашено. На щастя, такі випадки траплялися рідко, та й то на господарській території. В режимній зоні нікому і на думку не спадало розкладати вогонь біля складів з боєприпасами або курити.
Командування частини розуміло значення пожежників і ніколи не залучало нас до розвантаження боєприпасів з ешелонів, а вони прибували досить часто. А от чергувати доводилося. Додам, що частина добре охоронялася спеціальною ротою охорони — потрапити на територію стороннім особам було неможливо.
Ностальгія за тими роками не залишала мене всі ці десятиріччя. Хотілося побачити будівлі, пройтися тими доріжками, де минули роки армійської юності. Не зробив, не побачив. Прикро, що так сталося. Співчуваю людям, які зазнали матеріальних втрат і психологічного стресу. Хай ця трагедія не повториться ніколи. А те, що сталося, буде серйозним уроком для керівництва держави і військових. Калинівку-2 не можна допустити.
Микола ЯКИМЕНКО,
почесний краєзнавець України.
Волинська область.
