16 листопада світ відзначає Міжнародний день толерантності. Відповідну резолюцію затвердила 1997 року Генеральна Асамблея ООН. У ній зокрема йдеться про рівність усіх людей, незалежно від віросповідання й кольору шкіри. Під толерантністю розуміється «повага, адекватне сприйняття і правильне розуміння багатющого культурного розмаю, властивого довколишньому світові, а також конкретних проявів людської індивідуальності з її яскравими формами самовираження». У своєму посланні тодішній Генеральний секретар ООН Кофі Аннан підкреслив: «бути толерантним означає насамперед, що треба виявляти найкраще в інших традиціях і віруваннях, поважаючи при цьому культурно-релігійні та національні риси одне одного!»
В Україні є кілька десятків народів, які здавна вносять свої неповторні барви до культурної палітри країни. Двом із них надається слово в цій добірці.

 

«Ватаним» для нас — це Україна!

Я народився під Ферганою (Узбекистан) у сім’ї, де було ще шестеро дітей.
У середині 60-х нам дозволили повернутися на батьківщину, але з Криму витурили «на материк». На Азовському узбережжі (у Генічеському районі Херсонщини) оселилося чимало кримських татар, а наша сім’я — першою. Коли після закінчення десятирічки і музучилища я одержав рекомендацію для вступу до Київської консерваторії, земляки вважали це фантастичним успіхом як для вихідця з «неблагонадійної когорти»!
Так опинився у столиці, з якою пов’язані добрих сорок літ творчого життя...
Кілька років тому я почав працювати над записом тематичної збірки кримськотатарських пісень «Ватаним» («Вітчизна»). Але ще в далекі 80-ті у самому центрі Києва на Хрещатику вперше прозвучала моя пісня рідною мовою — під акомпанемент Національного оркестру народних інструментів (диригент — Віктор Гуцал). Крім того, завше брав участь, та й тепер намагаюся не пропускати традиційних наших травневих фестивалів весни і праці Хидирлез (після 2013 року вони проводяться вже не в Бахчисараї, а на Арабатській стрілці).
Випуск згаданого диска став символічним продовженням мого творчого шляху, перетнувшись із давньою боротьбою нашого народу за право на власний голос і свободу вибору. Головною нашою метою було гідно представити кримськотатарську музику — у якомога кращих її барвах і тонах. Адже справжнє національне мистецтво доступне і зрозуміле всім людям планети. Це вияв народної дипломатії, яка успішно торує стежину до громадянського миру і злагоди. Надто ж, коли йдеться про якісний пісенний фольклор в академічному виконанні, що високо нині цінується в Європі.
У цьому альбомі — 15 моїх вокальних треків, серед яких є й народні пісні в сучасній обробці, й написані нинішніми авторами. Тексти підібрані з кращих поетичних творів Зареми Аблаєвої, Ідриса Асаніна, Рустема Джеліла, Бекира Чобан-Заде. І все це покладено на прекрасну музику відомої симферопольської піаністки і композитора Ельвіри Емір, скрипаля і диригента Назима Амедова та, звичайно ж, уславленого першого керівника нашої композиторської спілки Ілляса Бахшиша. Таким чином, музичний альбом «Ватаним» став, як на мене, дуже важливим для збереження і передачі наступним поколінням кращих зразків самобутньої кримськотатарської культури.
Серед найсвіжішого мого творчого доробку — патріотичні альбоми: «Україні», «Тарас Шевченко. Солоспіви», «Вже пора!» і «Ніхто, крім нас!..». А ще з новим мистецьким проектом «Та не однаково мені» довелося разом із заслуженим діячем мистецтв Анжелою Ярмолюк об’їздити в зоні АТО багато військових підрозділів, де було проведено майже три сотні концертів просто неба.

Фемій МУСТАФАЄВ, 
народний артист України.
Фото Сергія КОВАЛЬЧУКА.   

 

З палким печенізьким привітом

За даними 2001 року загальна кількість гагаузької діаспори в Україні становить 31,9 тисячі осіб, більшість живе на Одещині, решта — під Запоріжжям. Щодо походження нашого народу, це питання залишається поки що дискусійним. Одні вважають нас прямими генетичними нащадками печенігів, а інші зараховують до тюркомовних племен Середнього Поволжя.
На початку ХІХ століття українські гагаузи були переселені на територію сучасної Бессарабії з болгарського регіону Добруджа. Царська влада заохочувала їх матеріальними пільгами. Депортувавши звідси ногайських татар-мусульман та переселивши сюди православних гагаузів і болгар, імперська влада будувала своєрідний бар’єр від турків.
А приазовські гагаузи осіли на своїх теперішніх землях пізніше. Після Кримської війни росіяни передали південно-східне прикордоння Буджак Молдовському князівству, після чого гагаузи змушені були переселятися на територію сучасної Запорізької області (райцентр Якимівка та кілька навколишніх сіл).
Насправді нас більше, аніж звичайно вказує статистика. Однією з причин цього є міжетнічні шлюби болгар з гагаузькими дівчатами, тоді як шлюби болгарок з гагаузами суспільством уже не підтримуються. Якщо молодята й отримають батьківську згоду, то вплив болгарської культури у новій сім’ї все одно буде домінуючим.
Відрадно, що нині на Одещині в більшості гагаузьких шкіл двічі на тиждень викладається рідна мова. Вперше гагаузи почали опановувати її (тоді ще як предмет за вибором) в селі Виноградівка, коли у тамтешній школі почала працювати активістка Ольга Кулаксиз. А з 1993 року гагаузька мова на законних правах увійшла до навчальної програми. Завдяки Ользі Кулаксиз у Виноградівці відкрито «Центр гагаузької культури».
В Україні є й кілька телепередач для гагаузької аудиторії. Найпопулярніша — програма «Ана Тарафи» («Рідна сторона»), вона в ефірі двічі на тиждень.
У 2006 році 16 викладачів-гагаузів отримали в столичному університеті імені Тараса Шевченка сертифікати на право викладати гагаузьку й турецьку мови. А цього року тут, на кафедрі тюркології, вперше набрано студентів за спеціальністю «гагаузька мова і література». Наші активісти планують відкрити безплатні курси рідної мови в кількох обласних центрах України.
«Спілку гагаузів України» засновано 2007 року, він має представництва у 16 регіонах. Організація проводить культурні заходи, відправляє на музичні конкурси фольклорні колективи. Насамперед це три ансамблі з Болградського району: «Зюмбюль» (с. Дмитрівка), «Киврак Оюн» (с. Виноградівка) та «Кадинджа» (с. Кубей), а також їхні колеги з с. Котловина Ренійського району (танцювальні колективи  «Севда гюлю» та «Чали кушу»). Наша спілка намагається фінансово підтримувати своїх молодих спортсменів (серед них — майстри спорту міжнародного класу Семен Радулов, Дмитро Маленков, Віктор Кочмар), а також допомогає тутешнім православним храмам.
А наостанок — про речі, на жаль, типові для будь-якого заплавного регіону. Чи не найболючіша проблема усього Придунав’я — поганий стан доріг й кепське водозабезпечення. Люди нарікають на відсутність чистої питної води та технічних систем з її постачання. Нині у наших селах вода — солона, а її очищення вимагає значних матеріальних витрат. Друга проблема — складнощі з перетином держкордону. Український уряд прийняв свого часу закон, за яким гагаузи, що живуть у 60-кілометровій зоні, можуть вільно відвідувати своїх молдавських родичів за внутрішнім паспортом. А хотілось би, щоб це право отримали всі без винятку наші одноплемінники!

Прес-служба «Спілки гагаузів України».
Підготував Едуард ЩУР.