Так склалося, що ім’я Василя Стуса тісно пов’язане з історією моєї сім’ї. Щоправда, про те, що мій батько Володимир Павлович дружив із поетом, а моя мама Валентина Миколаївна навчалася на одному історико-філологічному факультеті Сталінського педінституту, дізналася не одразу. Про близьке знайомство з дисидентом мені, школярці, особливо не розповідали. Запам’яталася книжка поезій Рільке 1930 року видання, яку батько дбайливо зберігав як подарунок Стуса...
І лише після посмертної реабілітації поета, люди, які знали його в Донецьку, могли вільно ділитися спогадами. Хоча до справжнього визнання цієї постаті було ще далеко.
В інституті Стус був дуже комунікабельним, але вмів постояти за себе, за справу, якій служив, пригадують його однокурсники. Часто знайомив із новими прочитаними книжками. В обласній бібліотеці імені Крупської був кабінет, де видавали на руки заборонені радянською владою видання. Винести їх за межі бібліотеки було неможливо, тільки користуватися в читальній залі. Педінститут зробив запити до бібліотеки, щоб деяким студентам дозволили знайомитися з цією літературою. І Стус до цієї зали часто приходив.
Мій батько здружився з Василем Стусом, коли обидва працювали літературними редакторами в українській редакції газети «Соціалістичний Донбас». Там само в цей час працювала й моя мама. Обласну партійну газету протягом двох років видавали двома мовами. Цей період «українізації» Донбасу тривав недовго, але охопив багато сфер. Серед більшості інших співробітників газети Стуса вирізняло відмінне знання української: за висловом одного з колишніх колег, завдяки цьому український варіант видання іноді був досконаліший, ніж російський.
Батько пригадував, як вони зі Стусом кепкували з недолугих перекладів українською табличок та вивісок в обласному центрі й навіть надіслали про це замітку за двома підписами до «Літературної України». Часто і палко дискутували на літературні й політичні теми, у яких згадували імена Грушевського, Винниченка, Петлюри, Бандери «в контексті відомостей, що поширювалися неофіційно, супроти радянської апологетики».
Після семи місяців роботи літредактором Василь Стус вступив до аспірантури літературного інституту й поїхав до Києва. Десятки років мій батько зберігав кілька листів від друга, які той надсилав зі столиці. На пожовклих аркушах паперу — емоції, юнацька категоричність, цікавість до нових знайомств, бажання відкривати світ. Листи свідчать, що стосунки між друзями були дуже довірливими. В останньому Стус натякає на «неприємності», які в нього виникли й змусили виїхати з міста.
Історія збереження цих листів сама варта окремої розповіді. У 2014-му батьки виїжджали з Донецька, ще не знаючи, що не зможуть туди повернутися. Весь домашній архів (листи, фотографії, вирізки з газет тощо) залишався в окупованому місті. Наприкінці того самого року батько на кілька днів приїхав зібрати необхідні речі. У руках він міг везти лише одну сумку, куди склав старі блокноти із записами. Ще кілька коробок, у тому числі з архівними паперами і фото, відправив кур’єрською компанією із Донецька до Києва. Але посилки до адресата не дійшли: фури з відправленнями бойовики «віджали» на блокпосту і розкрали. Звістка про це підірвала здоров’я мого батька — і він передчасно пішов із життя кілька місяців потому.
І от нещодавно, розбираючи батькові папери, які тоді йому з ризиком і перешкодами вдалося вивезти з окупованого міста, натрапила на листи за підписом Василя Стуса, листівку-привітання колегам із газети, старі конверти і книжку, подаровану поетом. Речі, пов’язані з пам’яттю друга, таки виявилися врятованими. Сприймаю це як добрий знак того, що ім’я Стуса повернеться до Донецька — разом із меморіальною плитою на будівлі філологічного корпусу, потай зірваною окупантами, разом з українською мовою та українською літературою, разом зі свободою, за яку так боровся поет та дисидент і ціну якій ми усвідомили лише нині.
Ліна КУЩ.
Фото із сімейного архіву автора.
З листів Василя Стуса до Володимира Буца (Вербиченка).
3.12.1963
«Буць, привіт!
Вибачай , що мовчав досі. Я ж таки й не обіцяв часто писати. Підкинути тобі трохи новин? Виходить Б. Грінченко — десь 80 тис. примірників (два томи). Має бути його вечір ось-ось у Жовтн. палаці. Бачив Рильського на вечорі Котляревського. Добрий і мудрий старий добре говорить.
Слухав Павличка — на Кобилянської вечорі. Це чудовий промовець. Вірніше, людина з добрим голосом і чудовою пам’яттю... Ходжу в «Молодь» — там літстудія. Дуже цікавий — Грицько Кириченко, студент-чернігівець з довженківським голосом, боксер 1-го розряду, гарний поет.
Цікавий, але позер Мовчан Павло. Дмитро Онкович — таки славний поет. Трохи традиційна — Кащук. Але я з нею не прозвучав...
Багато читаю, німецька заїдає найбільше.
Нарешті — одне прохання. Мій гонорар — Василю Івановичу Стусу вислали в газету. Будь ласка, зайди на Головпоштамт і попроси їх, нехай відішлють на вид-во «Молодь», тобто назад. А коли зможеш зробити доручення за Василя Івановича, то перешли моїм старим. Тобто, одержиш сам і переадресуєш (Донецьк-26, Концедалова, 19, Стусу Семену Дем’яновичу)...
Привіт всьому українському штабові газети, працівникам газети. З першого — до третього поверхів.
Коли тобі що треба — пиши. Можу вислати тобі Олеся, Чичибабіна, Саят-Нову.
З привітом, Василь».
22.1.1964
«Буцю!
Привіт! Ти якої холери мовчиш? Чи чому я мовчу? Оце згадав і вирішив настрочити. Як ся маєш? Як справи? Чи ще не одружився, бува?
Мені так набридла столиця, як гірка редька. Такі тут міщани, такі залякані, що не знаю, як тільки з ними будуватимуть світле майбутнє.
Кияни — як завойовники. На кожному кроці можна почути: «А вы бы не могли более понятно разгаваривать?», «Вы, наверное, националист? Я знаю одно место на площади Сталина, где по-украински говорят...»
Краще вже або в Донецьк — там краще, або на село.
Пишу мало. Більше читаю. Ходжу на вечори. Гарний був Симоненків вечір («Одни нац-сты!» — хтось кваліфікував з обов’язкових присутніх)... Чи зміг би перекласти вірші мої з укр. на російську, так, щоб з поганих вийшли кращі? Це для того, щоб їх потім проглянув тов. Лукацький. Я жартую. Бо ти подумаєш — це обходить мене.
Ходжу на «Молодь». Там є гарні поети. І поетки. Багато працюю, але часом, згадуючи, жалкую за Буцьом і «Соцдонбасом».
Пиши, що там новенького у вас, на Донеччині. Я мовчки зітхаю і наостанок передаю привіт всім працівникам газети...
З привітом удруге, Василь».
20.2.1964
«Володя! Дорогий!
Я не зміг прочитати листа одразу. У мене зараз великі неприємності. Виїздив з Києва. Але все це — між нами.
Читав твого листа і дякував тобі. Спасибі, друже. Писав тобі, щоб ти не пропустив, бо тут я зміг дістати 1 примірник. Краще даватимеш читати студійцям — з радіо.
Коли бачитимеш Шуру, нічого не кажи за мої клопоти. І взагалі — нікому...
І. Світличного звільнили з Академії. Так заманулось, мабуть, комусь із зверхніх. Симоненків вечір — хіба ж це не інкримінація?
Нащо тобі моє про Шевченка? Влітку на канікулах — покажу. Та й дещо вже читав тобі — ще на роботі.
На все тобі добре, друже.
Шура якось писала, що в нас нічого не вийде, і Буц напише оповідання. Я сказав їй, що він не напише, бо оповідання із щасливим кінцем — то занадто традиційно. А Буцові, як і всім, хочеться бути новатором. Чи не так? Не напишеш?
Пиши, дорогий. З такими, як ти, і дружать, і листуються. Мені потрібні твої листи. Боюсь казати компліменти. Замовкаю.
Привіт Кост. Федоровичу. Привіт газетярам».
