Після Водохреща розпочинався новий весільний сезон, який тривав до Великого посту. Це час веселощів і розваг. Молодь знову сходилася на вечорниці, сім’ї влаштовували складчини та ходили один до одного в гості.

Репродукція картини Миколи Пимоненка «Свати».

 

Як писав відомий вчений-етнограф (і автор слів гімну України!) Павло Чубинський, «до Богоявлення народ утримується від усяких веселощів, тому що вода ще не освячена, а коли освятиться, тоді в усіх шинках повно люду. Молодь танцює, старі п’ють горілку. Тоді ж розпочинаються оглядини наречених і заручини». До речі, на Водохреща щедрували тільки хлопці, і тільки під вікнами хат, де є доросла дівчина...

Цінували працьовитих

Як же обирали наречених українці? Етнолог Світлана Маховська стверджує, що вибір шлюбного партнера здавна був важливим не лише для молодої людини, а й для всієї сільської громади, оскільки правильне рішення визначало майбутнє і новоствореного подружжя, і родини, членом якої ставали зять або невістка. Тож аж до початку ХХ ст. доля закоханих залежала переважно від рішення батьків. А вони вже зважали і на матеріальний стан сім’ї, і на думку сусідів (якщо батьки не знали дівчини), а найбільше — на особисті якості майбутньої господині (її вправність, працьовитість, вдачу). Хлопці намагалися обрати собі наречених переважно з місцевих дівчат, адже пошук пари в далеких селах не схвалювався старшими людьми. Але з приходом радянської влади вплив батьків став поступово зменшуватися.

Базар для зятів і невісток

Звісно, поряд із батьківським рішенням важливу роль відігравали й власні симпатії молоді, які виникали на етапі дошлюбного спілкування. Не випадково до 1930-х років на всій території Лівобережної України побутували звичаї спільної ночівлі хлопців та дівчат під час зимових вечорниць. І це було не формою масового непослуху молоді, а звичаєвою нормативною поведінкою. Здебільшого характер таких стосунків  був суто платонічний, адже хлопці ставилися з повагою до дівочої честі, хоча іноді траплялися й прикрі винятки. Тривалому знайомству молоді сприяли також різноманітні форми розваг, назви яких здебільшого походили від місця та часу проведення: «вулиці», «досвітки», «вечорниці», «музики», «кутки», «колодки», «село», «вигін», «стависько», «поляна» тощо.
Побутував і такий звичай — виводки (згодом назву змінили на «стометрівку»), записаний у селі Боромля Тростянецького району на Сумщині. У 1940—1960 роках батьки придивлялися до потенційних зятів і невісток на базарі: старші ставали по обидва боки, і сільська молодь, співаючи, парами або по троє проходила цим живим коридором. У такий спосіб матері оцінювали можливі кандидатури і радили своїй дитині підходящу пару.
«У наш час громада практично втратила вплив на вибір молодою людиною своєї половинки. Втім, попри значно більшу свободу міжстатевих стосунків, матеріальні обмеження чи заборона батьків подекуди залишаються визначальними», — підсумовує Світлана Маховська.

Чистота роду та скелети у шафі

Багатьом біблійні слова про відповідальність за вчинки до сьомого коліна здаються лише літературною алегорією, але для наших предків поняття чистоти роду були зовсім не порожніми словами. Хлопець чи дівчина, в роду яких були самогубці, злодії чи вбивці, практично не мали шансів знайти собі пару в рідному селі.
Не зайвим було б і тепер зважати на цю інформацію, переконує етнопсихолог Галина Бондаренко: варто поцікавитись родоводом вашого обранця чи обраниці, а ще краще — ретельно дослідити. Якщо впродовж кількох поколінь у сім’ї траплялися невиліковні хвороби, випадки ранньої чи насильницької смерті, то варто замислитись про небезпеку передавання такого «спадку» вашим дітям. Це не означає, що від шлюбу потрібно відмовитись, але обов’язково треба просити Божого благословення на спільне життя та з допомогою церкви чи самому молитись за прощення гріхів роду, щоб вони не перейшли на нащадків. 
Існує ще така закономірність: що більше ми знаємо, то більшу відповідальність несемо. Скажімо, розголошені таємниці, які в родині передаються з покоління в покоління (про чиюсь трагічну любов, передчасну смерть, зраду), більше впливають на долю нащадків, ніж у випадку, коли така інформація їм невідома.

А як тепер?

Що ж цінують сучасні українки? Якого обранця вважають ідеальним? Запитала про це «типову сучасну дівчину» — студентку вишу. Віта (19 років) передусім звернула б увагу на манери та виховання обранця. Не менш важливим є те, ким хлопець бачить себе у майбутньому і що робить для реалізації своєї мрії. Він має бути цілеспрямованим, вольовим, справедливим і щирим. Зовнішність відіграє останню роль. Машина, квартира? Тільки якщо вони зароблені ним, а не батьками. Він не обов’язково має бути українцем, але однієї релігії. Віта не допускає позашлюбні стосунки, родовід їй знати не принципово, але якщо він цікавитиметься історією своєї сім’ї — це однозначно плюс. Також він має бути з повної сім’ї і патріотом своєї країни. На її переконання, малоймовірно знайти нареченого на сайтах знайомств. Прийнятні місця для доленосної зустрічі — всілякі вечірки, навчання або робота. Також перспективному знайомству можуть посприяти спільні друзі. Одружуватися Віта готова не раніше 25 років. Щодо конкретної кандидатури до думки батьків дослухатиметься, але рішення прийматиме самостійно.
...У будь-які часи молодь прагне одного — бути щасливою, коханою і вільною у своєму виборі. Всі мріють про вічне кохання, щоб раз і назавжди. А для цього вибір все-таки має робитися не лише під впливом пристрасті, а ще й зі «свідомого розрахунку». Психологи радять уявити себе з обранцем через багато-багато років — на кухні, старенькими. Чи буде вам про що поговорити? Чи маєте нині спільні інтереси, погляди, бажання? Про це краще подумати на старті...

Людмила ОПАНАСЕНКО.