У кулуарах Верховної Ради, у перервах між засіданнями, зустріти народного депутата, який би охоче погодився на розмову про приватне, непросто. Та того дня нам пощастило.

Олег Васильович КУПРІЄНКО (Радикальна партія) був у доброму настрої і вразив нас шпарким гумором.

— Сьогодні видатний у моєму житті день: 33 роки тому я... втратив незалежність, — розпочав свою розповідь народний обранець. — Тобто одружився. Мало того, саме цього дня народився мій середній онук, він уже пішов у перший клас...
— Давайте розпочнемо з ваших батьків. Хто виховав народного депутата, який свого часу і школу закінчив із золотою медаллю, і фізмат із відзнакою. А потім, після здобуття юридичного фаху, ще й очолив Раду адвокатів на Чернігівщині?
— Батько мій, Василь Григорович, свого часу був видатною людиною — працював агрономом у колгоспі. Тоді школярі цілими класами йшли вчитися на агрономів, бо це було популярно. Крім того, він ще й учителював у школі. Багато чого і мене навчив, практично усього, чого повинен навчити батько, за що я йому вельми вдячний. Помер, на жаль, рано, коли йому було усього 63...
Мама — Людмила Олександрівна — 1935 року народження, живе в селі. Нині вже на пенсії. Але й досі не припиняє вчителювати. У неї усього два записи у трудовій книжці — прийнята на роботу і звільнена на пенсію. Весь час пропрацювала в одній школі у нашому рідному селі. Досі діти до неї бігають, вона їх підтягує по математиці. Сама ж досі двозначні та тризначні числа множить в умі, її знання нікуди не поділися. Цікавиться політикою, часто слухає радіо і по голосу може визначити будь-кого з моїх колег — народних депутатів, пам’ятає, як кого звуть, іноді навіть... передбачає, хто з них що вкотре скаже! У нас же є такі політики, які кажуть одне і те саме...
— Ви з нею часто дискутуєте?
— Ні, вже не дискутуємо. Я вже почав «задавлювати» її своїм авторитетом, вона це чітко розуміє, тому як розумна жінка не сперечається — а слухає, погоджується. Інколи скаже: «Я маю іншу думку»... А ще вона полюбляє вишивати. Ми частенько до неї навідуємося...
— Ви єдина дитина в родині?
— Ні, нас у сім’ї троє. У мене є ще старша сестра і менший брат. Сестра живе у селі Стави Кагарлицього району під Києвом, працює в школі. У нас узагалі сім’я педагогічна. Батько вчитель, мати вчитель, старша сестра закінчила Чернігівський педінститут — фізмат і нині працює за спеціальністю. Одружена, має дорослих дітей.
Менший брат одружений, має нащадків, працює в ІТ-технологіях, хоча також здобув педагогічну освіту, теж вчитель математики. Я також вчитель — фізики, інформатики, астрономії. І дружина моя так само. Усі починали вчителювати, але так життя склалося, що робота вчителем належним чином не забезпечувала сім’ю матеріально, тому я пішов у бізнес, потім з бізнесу — у юриспруденцію (закінчив юридичний факультет) і ось дійшов до Верховної Ради. Хоча до цього був головою Ради адвокатів Чернігівської області.
— Розкажіть про свою дружину, дітей, онуків...
— Дружину мою звуть Тетяна, познайомилися ми з нею у Чернігівському державному педагогічному інституті (нині університет) імені Т. Г. Шевченка, де разом навчалися. На першому курсі зустрілись, на третьому одружились, а вже на четвертому народили сина. Молодший з’явився на світ у 1989-му, коли я прийшов із армії.
Синів виховали, маю надію, в правильному руслі. Намагалися прищепити їм любов до України, до своїх рідних та близьких. У старшого тепер троє власних нащадків, він одружений, працює, здобув гарну освіту. Він ІТ-шник, працює по всьому світу. А менший закінчив юридичний і нині працює в сімейному бізнесі, дружині допомагає та займається юридичною практикою.
— Ви колись збираєтесь великою родиною?
— Збираємось практично на всі дні народження, на Новий рік, Великдень...
— У мами?
— Ні, переважно у нас. До мами ми їздимо на Трійцю, там храм у селі, тож ми всім кагалом приїжджаємо і відпочиваємо. А так — збираємося у нас, і це вже стало традицією. Ніхто інших планів і не будує. У нас гарний приватний будинок, місця вистачає усім. Ми довго про нього мріяли, збирали кошти, а добудували, лише коли я став народним депутатом. І не тому, що став парламентарієм, а тому що так склалося. Спочатку довго шукав ділянку під забудову саме там, де мені хотілося мати власне обійстя. І зводив такий будинок, в якому захотілося б жити моїм дітям. Багато чого робилося власними руками. Якщо подивитися на ці руки (демонструє. — Авт.), то стане зрозуміло, що значна частина робіт виконана мною особисто. От, приміром, я можу забити в землю цвях з одного удару. Нехай сміливці спробують, чи це легко. Забити цвях у землю з одного удару по шляпку дуже непросто. А я це можу...
— Минуле літо стало для вас чимось особливим?
— Так. Старший син, як і в минулому році, під час літньої відпустки придбав на тиждень апартаменти у мальовничому куточку Закарпаття, а потім просто поставив перед фактом: ми їдемо відпочивати! Разом із онуками. Ну і як ти відмовишся, коли малеча галасує: «Дідусь-дідусь, ми їдемо!» Довелося їхати. Отакий був відпочинок! Троє онуків на шиї — і нумо розважатися. Онукам — три з половиною, перший і третій клас. Найменша і старша — дівчата, середній — козак.
Але все ж я вважаю, що справжній відпочинок — це коли береш у руки інструмент і працюєш із деревом, або щось майструєш, або по домашньому господарству пораєшся...
— А хобі є?
— Так, полювання. У  вільний час виїжджаю до лісу і розплутую звірячі сліди...
— Коли востаннє були на полюванні?
(І тут народний депутат почав декламувати... вірші! Як з’ясувалося, власного пера.)
Сиджу раз в кукурудзі, 
та й думку гадаю,
Нащо мені знов кабан, 
того ж доїдаю...
Аж подумати тут страшно — 
вийде образина,
Стрельну, ляже, похрюкоче, 
ох буде свіжина...
Ні, не вийшов, помиливсь я.
Вітер в вуха свище,
Ось я вилізу на дах —
Буде трохи вище.
Вже сиджу я на даху,
Ох, далеко видно,
Та не чую я нічого,
Навіть і обідно...
А як, падло, вийде стадо
Та стане ганяти —
От тоді я з переляку
Буду їх стріляти.
Бог поможе, то поцілю
Вражую скотину,
От тоді я отим м’ясом
Накормлю родину.
Чую — хрюка, бачу — лізе,
Висуває рило.
Стрельнув — впало.
Подивився — от-таке барило.
Кілограм на двісті буде,
Ще й товстенна жила,
Ікла довгі та гострючі,
Як у Ляшка вила.
То було не сьодні, вчора,
Той вже — на ковбаси,
А сьогодні — невезуха,
От точу вам ляси.
Друг мій каже:
«Ти — Шевченко».
Помилився, друже.
Купрієнко, я, Олег,
Загибай не дуже.
Друг мій пише відповідь:
«Вам я, бачу, не хрєн дєлать,
Як писать поему,
Кабани, блін, не виходять,
Закриваєм тєму».
(Далі повертаємося до нашої розмови, про приватне.)
— А взагалі я — домашня людина, люблю по господарству поратися, десь поличку зробити, собаку вигуляти... Колись заїхали в «Епіцентр» (коли ще в мене не було будинку, дачу тільки зводили), побачили в магазині гойдалку. Вона дуже сподобалася, але глянув на ціну і зрозумів, що за такі гроші я й сам змайструю, може, ще й кращу. Що ж там складного? Роздобув дубових дощок і за допомогою батьківського станка, який нині у мене, зробив нам гойдалку. На ній дотепер залюбки гойдаються і діти, і внуки, і ми час від часу.
Крім того, колись на дачі треба було зробити камін, прийшов пічник, загилив таку суму, що я вирішив: зумію сам той комин зробити. Тим більше що я фізик за фахом. І таки зробив, гуде... До речі, знаєте такого композитора Олександра Мірошніченка (його дружина — народна артистка України Інеш)? То я йому зробив барбекюшницю, і він нею дуже пишається. Усе шуткує, що народний депутат працював у нього пічником. А я йому у відповідь: а в мене композитор глину місив!

Розмову вела Ірина ЛЬВОВА.
Фото зі сторінки народного депутата у Фейсбуці.