Наближався час обідньої перерви, але Остапчуку так і не вдалося налагодити місток між звітами двох секторів. Щороку та сама історія! Два (не три, не п’ять!) сектори, і дві абсолютно різні опери. Якщо звіт першого сектору по зав’язку був насичений цифрами, процентами, фактами, які, на жаль, не виливалися у якісь потужні узагальнюючі акорди, то другий звіт, навпаки, грішив складнонагромадженими висновками, що витали високо-високо над реальною конкретикою.
Остапчука дедалі більше бентежило вписане його власною рукою слово «проте», що мало забезпечити перехід між двома звітами. Тим паче що фактаж першого звіту жодним чином не пов’язувався з абстрактними філософствуваннями другого.
Він знервовано глянув на годинник, що нагадав йому про обідню перерву, яка була в самому розпалі, й рішуче закреслив «проте».
— «Проте» — що? — уїдливо прошепотів Остапчук і владно, як і належить справжньому завідувачеві відділу, над закресленим словом вписав «разом з тим», цілком задоволений таким вдалим поєднанням різношерстих писань.
Він почав було засовувати руку в рукав піджака, що висів на спинці його крісла, як раптом пролунав телефонний дзвінок. Стрімко вивільнивши руку, він зняв слухавку й незадоволено зиркнув на годинник: хіба, мовляв, можна турбувати людину під час перерви?!
— Синку, це я, — почув він далекий, але такий до спазму в горлі знайомий голос. — Вибач, що в обід тебе відволікаю...
Слухавка затремтіла у руці Остапчука. Це був голос його мами. Мами, якої не було на світі вже чотири роки. Якій він так рідко телефонував, знаючи, як їй одній самотньо після смерті його батька в опустілій квартирі. Яка ось так, як зараз, десь двічі на тиждень делікатно йому телефонувала, вибачаючись за те, що відволікає його від роботи...
— Ви помилились номером, — глухим, якимось чужим голосом відповів Остапчук, швиденько поклав слухавку й... До нього повільно почало доходити, що там, нагорі, навряд чи помиляються, й телефонували якраз тому, кому потрібно...
Одягаючи піджак, він ще раз глянув на годинник і важко підвівся з-за столу. Їсти, в принципі, зовсім перехотілося.
Остапчук удивлявся у вікно, спершись кулаками на поліровану поверхню свого масивного стола...
...Ось він, років восьми, так само спираючись на стіл, дивиться у вікно — величезне око універмагу. Мама залишила його тут і суворо наказала нікуди ані кроку, доки не повернеться. Він спочатку безтурботно чекав, спостерігаючи зверху, як стрімко мчить кудись потік різнокольорових тролейбусів й автомобілів. Але мама все не поверталася. Вже й черга до каси, в якій вона стояла, розтанула. Йому стало моторошно від самої цієї думки, що мама його просто кинула. Сльози застилали йому очі, клубок ридань підступив до горла й, нарешті, видерся на волю на весь голос.
— Хлопчику, ти що, загубився? — підскочила до нього якась жаліслива жінка з численними пакунками у руках. — Не плач, рідненький, не плач, мій гарнесенький! Зараз твоя мамуся знайдеться...
Й за хвилинку він уже в обіймах мами. Він тішиться такими рідними запахом, голосом, доторками й, не маючи більше сили стримуватися, просто скиглить, наче вовченя: «Ма-а-а!!!».
Остапчук скидає піджак і вішає його на спинку крісла. Сьогодні він не піде до їдальні. Розвантажувальний, так би мовити, день! Поп’ємо чайку, і баста.
— Разом з тим, разом з тим, — саркастично повторює Остапчук, кидаючи на стіл олівець.
Юрій ГУНДАРЄВ.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.
