За вікном їхнього будинку гуляє пронизливий вітер, а у вітальні тепло і затишно. У такі довгі зимові вечори Андрій Євсейович та Ганна Іванівна МАНЬКИ люблять посидіти разом, згадати минуле, свою юність, рідне село Велику Севастянівку. Буває, дістають із родинного архіву старі фотографії, переглядають їх, знову пригадують прожите і пережите...
Ось одна з найулюбленіших карток. На ній вони — молоді батьки. Серйозні, зосереджені, сповнені відповідальності за своїх дітей (на знімку). Андрій — молодий перспективний науковець, закоханий по самі вуха у «найголовнішу з наук» — генетику. Пише кандидатську дисертацію і мріє про нові відкриття в аграрній сфері. Ганна — насамперед мама двох маленьких дітей. Однак Андрій часто ділиться з молодою дружиною своїми задумами і планами, а вона — завжди врівноважена і уважна — підтримує його, намагається хоч трохи звільнити чоловіка від численних домашніх клопотів.
— Не знаю, як склалася б моя наукова доля, — ділиться 70-річний академік Міжнародної академії інформатизації Андрій Євсейович Манько, — якби поруч не було моєї дружини, Ганни Іванівни. Я навчався у Білоцерківському сільгоспінституті і вже працював на Уманській дослідно-селекційній станції. Прийшов туди — і на все життя з головою поринув у наукову та дослідницьку роботу. Дружина у всіх моїх починаннях була помічником, порадником і вірним другом. Вона працювала лаборантом на нашій станції і добре розуміла, скільки потрібно було вкласти праці і наполегливості, щоб досягти результату у селекції. Дружина раділа моїм успіхам, підтримувала у складні хвилини невдач і негараздів.
Головним завданням закладу, продовжує ветеран, було виведення і випробування нових сортів і гібридів цукрових буряків. 70—80-ті роки минулого століття — зоряний час цієї сільськогосподарської культури. Щоб держава виробляла мільйони тонн «білого золота», цукровими буряками в деяких областях засівали майже половину посівних площ агропідприємств. У цьому процесі Уманська дослідно-селекційна станція Інституту біоенергетичних культур і цукрових буряків НААНУ відігравала провідну роль. Саме у цей період бурхливого розвитку буряківництва й знадобилися природний інтелект і талант селекціонера та винахідника Андрія Манька.
За кілька десятиріч невтомної наукової праці вчений став автором 37 високопродуктивних сортів і гібридів цукрових, кормових та столових буряків, 112 ліній та компонентів, які є складовими у створенні нових сортів. Уманський селекціонер не тільки наполегливо працював із вітчизняними виробничниками, а разом із колегами їздив за кордон, зокрема у Китай, навчати іноземних аграріїв вирощувати солодкі коренеплоди.
Один із нововиведених сортів цукрових буряків академік Андрій Манько назвав «Український» й отримав на нього авторське свідоцтво. Вчений став також автором та співавтором методик з вирощування солодких коренів. А ще — унікальних гібридів цикорію коренеплідного, над створенням яких працював не один рік.
— У нашій родині, — розповідає Ганна Іванівна, — завжди на перший план ставилася робота Андрія Євсейовича. Діти знали: батько працює над дуже важливими науковими завданнями і йому потрібні наші турбота і розуміння. Утім, чоловік умів так спланувати свій день, що встигав приділити увагу й мені та дітям.
Любов батьків один до одного донька Тетяна та син Олександр відчували завжди. Вони змалечку пізнали злагоду, спокій і тепло рідного дому. «Батько і мати — два сонця гарячих», — це про таке подружжя, як Андрій Євсейович та Ганна Іванівна, співається у популярній українській пісні.
Батько ставив своїм дітям високу планку у навчанні, виховував строго, але справедливо. Завжди цікавився їхніми захопленнями, проблемами, настроєм. Коли перевіряв уроки, донька і син були впевнені: «Тато знає все!» Проте, незважаючи на незаперечний авторитет, батько давав можливість дітям робити власні помилки, аналізувати їх і вчитися на них. Часто повторював, що сумнів — це невпевненість у собі, яка зупиняє мрії. Отже, не слід сумніватись, коли чогось прагнеш у житті. Якщо у людини є віра в себе і любов до своєї справи, то вона переверне гори. «Якби я сумнівався, — ділився батько, — то у мене нічого б не вийшло».
Їм завжди хотілося наслідувати тата і матір, вони виросли щиро вдячними своїм батькам, які змалечку наповнювали їхні серця добром і любов’ю. Тепер батьки пишаються своїми дітьми. Донька Тетяна Андріївна — відомий в Умані педагог, лауреат Всеукраїнського конкурсу «Учитель року». Про неї кажуть: учительський талант від Бога. Її люблять діти, поважають колеги. Син Олександр Андрійович захистив кандидатську дисертацію. Загалом вся родина тягнеться до науки. Зять Михайло — кандидат сільськогосподарських наук, працює у національному дендропарку «Софіївка». Невістка Оксана — вчителька. Старший онук Юрій — здібний програміст, онучка Юлія закінчила Вінницький медичний університет.
Андрій Євсейович нині вже на заслуженому відпочинку, але кожен його день наповнений цікавими подіями і зустрічами. Організований, діяльний та ініціативний, він не сидить без діла — займається справою, яка все життя була йому до душі. Дбає про свою краплинну пасіку, доглядає за власно вирощеним фруктовим садом. Поруч із ветераном його дружина-берегиня. Це для неї та дітей він виплекав розкішний сад, побудував дім, який Ганна Іванівна прикрашає духмяними квітами.
Нинішнього року подружжя ветеранів святкуватиме золоте весілля. Андрій Євсейович пригощатиме рідних та друзів пахучим янтарним медом, соковитими яблуками та грушами зі свого диво-саду. Ганна Іванівна напече смачнющих пирогів і трохи соромитиметься від загальної уваги та привітань гостей. А Андрій Євсейович дивитиметься на неї й бачитиме оту вродливу, темнокосу, зеленооку дівчину, яку він, вісімнадцятирічний, зустрів у роздоллі квітів і трав і полюбив на все життя.
Олександра ТКАЧ, Лідія ЛІСОВА.
Фото з архіву родини МАНЬКІВ.
Умань Черкаської області.
