Хочу розповісти читачам «Голосу України» про найдорожчу для мене людину — мого чоловіка Ігоря КОНОНОВА, про складні життєві перипетії наших родин і про те, чому я вірю в кохання й дива.

...Почну з далекого минулого. Мій дідусь Дмитро Андреєв був священиком, і коли почалася революція, йому довелося вивезти дружину й трьох маленьких дітей у Китай. Там моя мама Антоніна зустрілася з Олександром Кукліним, вони обвінчалися, і народилася я. Але моя сім’я всі ці роки дуже сумувала за рідними, які залишилися в Росії. В 1954-му, коли після смерті Сталіна й приходу Хрущова з’явилася можливість повернутися в Радянський Союз, ми приїхали, як тоді казали, на освоєння цілинних і перелогових земель. Але в Кустанаї (Казахстан) затрималися ненадовго, незабаром нашу родину відправили в Одесу, де мій батько Олександр Володимирович працював у Діпромісті — передавав колегам свій багатий закордонний професійний досвід, у 1971 році став одним з архітекторів першої висотки в місті. Ми із сестрою Євгенією, молодшою на 4 роки, закінчили в Одесі середню школу та вступили у виші: я в Інститут іноземних мов, а сестра — у медичний.
Після випуску й двох років роботи в середній школі мене прийняли в альма-матер викладачем на кафедру англійської мови. До слова, англійську я знаю з дитинства й розмовляю нею як рідною. У ті роки нас регулярно відсилали в Київський інститут іноземних мов на курси підвищення кваліфікації. У лютому 1981-го я приїхала в столицю. На кафедрі методики викладання мене зустріли дуже радо, і саме там я потоваришувала з доцентом Ніною Скляренко, яка одного разу запросила мене до себе на чай. Зібралися родичі й колеги. Прийшов її чоловік Олександр із невисоким паном в окулярах. То був Ігор Кононов...

***

З першого ж погляду я зрозуміла, що ця людина мені не байдужа. Дуже вже схожий був на мого батька, якого нещодавно поховали в Одесі. А коли він потис мою руку, я відчула, що й руки в нього як у тата — м’які, теплі й працьовиті. Уже за столом довідалася, що народився він у селі Антоніни (Хмельницька область), і зрозуміла, що це доля!
Я вже й не сподівалася, що зустріну рідну душу. Але в наших історіях виявилося дуже багато спільного. Ми обоє розлучені. В обох у роду були священики й репресовані: мого діда Володимира розстріляли в ГУЛАГу.
На першому побаченні Ігор повів мене спочатку на виставку в Російський музей, а потім подивитися на роботи Врубеля в Кирилівській церкві. Я зрозуміла, що це дуже порядна, чесна і добра людина з непростою долею. У нас було стільки спільних інтересів та спогадів, що вже через півроку — 12 вересня — ми зареєстрували шлюб в Одесі (на знімку — в день одруження).

Через кілька місяців я переїхала до Києва. Мешкали з батьками чоловіка — В’ячеславом Олександровичем і Неллі Едуардівною Кононовими. У цій родині мене прийняли, як рідну дочку. Батьки чоловіка були дуже інтелігентними й добрими людьми. Свекор — фахівець із розведення риб в Україні, кандидат наук, кавалер ордена Леніна, учасник оборони Москви. А моя чудова свекруха — також кандидат наук, фахівець із охорони довкілля, чуйна людина й відмінна господиня. Я в неї багато чого навчилася. Зі свекрухою нас також ріднило знання іноземних мов — англійської й французької. Виявилося, що її мама — бабуся мого Ігоря — француженка Лаура Густавівна приїхала свого часу в Україну викладати іноземні мови. А батько свекрухи — Едуард Карлович Даузін — латиш, учений-агроном. Познайомилися вони на балу в Офіцерському зібранні. 

***

Історія родини Кононових непроста. Наприкінці 1940-х років вони жили в Москві, на літо відправляли дітей в Україну до бабусі й дідуся. Коли почалася Друга світова війна, усіх іноземців охрестили «шпигунами й шкідниками». Даузіних у теплушці заслали в Сибір з онуками — Ігорем та Юрієм. На станції Татарська висадили й відправили в радгосп «257» за 100 км від залізниці. Оселили в землянці без елементарних вигод. Ігор був підлітком, але вважав, що повинен допомогти прогодувати сім’ю, і ходив із мисливською рушницею діда добувати харч. Так родина пережила ту сувору зиму.
Довідавшись про долю батьків і дітей, Неллі Едуардівна поїхала до них. Побачене приголомшило її. Але тільки через рік В’ячеславу Олександровичу вдалося вивезти дітей-школярів додому в Москву. На жаль, батьків забрати не вийшло. Навесні 1945-го вони померли від голоду й холоду.
...Після визволення України Кононови повернулися в Київ. Сини закінчили школу й вступили до вишу. Мій Ігор став гідротехніком, а Юрій — геологом. Після захисту кандидатської Ігор довгий час працював у Інституті гідротехніки й меліорації, брав участь у проектуванні Північно-Кримського каналу, написав понад сто наукових праць. Останнє десятиліття його особливо цікавила проблема всихання Аралу й поповнення Каспію. Досліджує ці питання і нині: в 2017-му вийшла його книга «Вирішення проблем Аралу й Каспію».
А я ще п’ять років тому викладала в Дипломатичній академії. У мене є студенти, які вже стали професорами. Кілька років тому навіть побувала в Шанхаї, побачила рідні місця — дім, будинкову церкву, мою школу. А в бібліотеці при католицькому монастирі мені показали статтю 1936 року про весілля батьків.

***

...Уже майже 40 літ ми з Ігорем — одна родина й дякуємо Богу за кожен прожитий разом день! За ці роки було чимало й гарного, й сумного. Поховали його батьків, мою неньку, братів і, що особливо тяжко, пережили обох синів Ігоря від першого шлюбу — Іллю й Валентина.
Але намагаємося в усьому підтримувати один одного, адже розуміємо, що таке справжнє кохання і відданість.

На тридцятиріччя шлюбу ми обвінчалися. Мені вже 81, а Ігорю скоро виповниться 90. Але незважаючи на «третій вік», ми не втрачаємо бадьорості духу, багато читаємо за фахом, пишемо статті й мемуари, а влітку працюємо в саду й на городі (причому я тільки збираю врожай, а всі турботи про грядки взяв на себе чоловік!).
Рівно через тиждень, 1 березня, в Ігоря ювілей. До нас завітають рідні й колеги, друзі з Одеси. Хотілося б, щоб цього дня моя найрідніша людина відчула, що її цінують, поважають і люблять. Вітаю мою любу половинку з ювілеєм, бажаю найміцнішого здоров’я, творчих успіхів і Божої благодаті!

Антоніна КУКЛІНА.
Фото з сімейного альбому.