Десь через тиждень після повернення додому над Едуардом ПІНЧУКОМ — обпаленим війною, з понівеченим тілом і зраненою душею — доля нарешті змилостивилася: дружина подарувала йому доню. З’явився новий сенс його буття. А разом із ним і бажання жити, творити, діяти — відновлювати втрачене.

Тепер, коли він став відповідальним за крихітне усміхнене щастя, довелося відсунути подалі свої особисті проблеми, болі та страждання.
Але, як кажуть сивочолі за віком і пережитим ветерани, війна вже ніколи не відпускає від себе тих, хто хоч раз дивився в очі смерті. Вона приходить у снах, нагадує ниттям «на погоду» тілесних ран, розриває душу на шматки сумнівами і втратами.

Не став винятком і Едуард Пінчук — снайпер, який повернувся з пекла на Донбасі, залишивши там частину себе — у серцях бойових побратимів, які й нині під прицілом ворога. І, мабуть, тільки беручи на руки свою доню, він стає тим довоєнним Едиком — майстром спорту з біатлону, влучним стрільцем, відмінним лижником, професійним правоохоронцем — чесним, вірним присязі офіцером, а ще добрим і щирим, сумлінним і співчутливим сином, коханим, другом.
Едуарду Івановичу є що розповісти про те довоєнне життя, про успіхи і перемоги, про мрії і бажання, але війна внесла свої корективи. І тепер у нього беруть інтерв’ю, і він розповідає про себе на війні — якось спокійно й відсторонено, наче йдеться про абстрактного героя якогось роману. Не оминає і випадок, як зустрівся віч-на-віч із ворогом.
Ось як його описав у нарисі про Едуарда Пінчука «Розповідь снайпера» Сергій Макарчук: «Під час зачистки термінала (йдеться про донецький аеропорт) Едуард зайшов до однієї із кімнат. Від несподіванки став, як укопаний. Біля вікна стояв величезний бородатий бойовик. Виявилося, майже як у поганому фільмі, що і в одного, і в другого закінчилися набої. Бойовик миттєво вихопив ніж і почав повільно рухатися до Пінчука. І тут, як блискавка, думка: «У мене ж підствольник». Мить — і граната з підствольника з відстані 10 метрів викинула незваного гостя у вікно». Уранці Едуард підібрав погнутий ніж. На згадку. «Тепер, — сміється чоловік, — ріжу ним бурячки для домашньої живності».

***

Цей та інші епізоди з бойових буднів Едуарда Пінчука ввійшли до книжки «Дороги війни», яку було наприкінці січня репрезентовано у Миколаївському палаці культури головного управління Національної поліції. Окремими блоками до видання включено фотоматеріали, надані бійцями ЗСУ та волонтерами. До книжки також увійшли дані про учасників АТО, відзначених державними нагородами посмертно.
Серед почесних гостей на презентації був і Едуард Пінчук (депутат Сумської облради). У Миколаєві у нього чимало друзів-побратимів, з якими на війні ділив, як то кажуть, окраєць хліба й останню цигарку. Зустрічаються вже не вперше і не випадково саме наприкінці січня, бо для східних фронтовиків — ветеранів 79-ї десантно-штурмової бригади — особливо пам’ятне 24 січня — день, коли витримали запеклий бій, де втратили своїх бойових соратників, і коли для багатьох почався відлік нового життя. Збираючись разом, не можуть позбавитися переживань, викликаних усвідомленням несправедливості й провини, що вони живі, нехай часто й не зовсім здорові, а інші вже не радітимуть сонцю, і їхні рідні відтепер назавжди в жалобі. І згадують, згадують...
5 вересня 2014 року під Волновахою у жорстокому бою Едуарда було поранено. Десантники тримали позиції під містом, забезпечуючи вихід нацгвардійців з оточення. Під час бою БТР, де перебував Едуард Пінчук, було підбито. А далі — темрява. І навіть тепер, коли час мав би стерти з пам’яті той моторошний день, у снах він бачить себе, пораненого, напівживого, з заюшеним кров’ю обличчям. Тоді його врятувало диво — куля пройшла по дотичній, не зачепивши життєво важливі органи.
Після поранення і лікування в Краматорському госпіталі солдат знову на передовій. Тільки віднині — він снайпер. Свою гвинтівку ще 1990 року випуску самотужки доводить до бойового стану і починає справжню роботу. А вона у нього — сказати складна, нічого не сказати. Потрібно було навчитися маскуватися, непомітно пересуватися, пристрілювати дистанцію. Дещо допоміг досвід, набутий у біатлоні. Хоча різниця між спортом і бойовим завданням — колосальна! Вже на «гражданці» зайшов якось у тир і попросив 4 набої і 3 запалені свічки. «Хоч в одну влучиш?» — іронічно захихикали присутні. Влучив у всі!
— Снайпери — люди особливі. Вони — і розвідники, і корегувальники артилерії та авіації, і радники командира розвідувального підрозділу. Тож якщо потрапляють, не дай Боже, в полон, їх, як кажуть, ріжуть на ремені, — ділиться думками Едуард, а на обличчі жодної емоції.
Невже так звикся зі страхом, болем і гіркотою втрат?
— Людина звикає до всього, прилаштовується, — наче читає мої думки Едуард. — І минуле для мене відтепер — наче страшні кадри документального кіно про війну. Колись подивився фільм «Сталінград». Вибухи, дим, крики, стогін... Щось схоже пережив і я уже на сучасній і такій дурній війні.
А тих «кадрів» серед грозових буднів солдата було чимало. То по голому полю проповз і знищив ворожого снайпера, то разом із побратимами зачистив ліве крило нового термінала донецького аеропорту, то влучним пострілом знищив кулеметника, за яким спостерігав 4 дні, бої на околицях Водяного... Усе те живе в уяві, не відпускає, будить ночами, кличе.

***

Але життя триває. І хто знає, як би воно склалося у Едуарда Пінчука, якби не подарунок долі — маленька зірочка, ясне сонечко, його принцеса. Про неї, ще ненароджену, мріяв у вільні хвилини на війні, щодня телефонуючи дружині, розпитував, як вони там, і обов’язково обіцяв повернутися живим. Тож саме Соломійка — відтепер сенс його існування. Залишається тільки докласти максимум зусиль, щоб забезпечити їй щасливе дитинство і майбутнє.
Після війни у Едуарда особливе ставлення й до інших дітей. Саме про них думав, погоджуючись нещодавно на посаду директора комунальної установи Сумської облради «Сумський обласний центр відпочинку, оздоровлення, туризму та військово-патріотичного виховання». Новій роботі віддає тепер чимало сил і знань.
Про що мріє колишній снайпер нині? Каже, хоче мати ще одне маля. «Сина?» «Ні, доню!» Може, тому, що дівчатка несуть мир?!

Наталія РОЗТОРГУЄВА.
Фото з альбому Едуарда Пінчука.

Суми.