В обласному конкурсі «Людина року-2017» голова Міловської райдержадміністрації Артур КОРОЛЬ був названий переможцем у номінації «Відкриття року». Така нагорода дісталась йому цілком заслужено. На Луганщині це перший такий випадок, коли генерал у відставці очолив аграрний район і в доволі зрілому віці починає будувати свою цивільну кар’єру. Для декого вибір генерал-майора прикордонної служби здається в чомусь помилковим у плані побудови своєї подальшої життєвої перспективи. Справді, магістр військового управління оперативно-тактичного рівня, має високі військові нагороди — орден Богдана Хмельницького, медаль «Захисник Вітчизни» та інші, обіймав генеральську посаду, має військовий досвід та авторитет... Логіка підказує, що міг би ще попрацювати, незважаючи на те, що вже час іти у відставку. Але, попри всілякі поради, Король вчинив, як вважав краще для себе. Розмірковував так: військовий період життя минув, отже, треба займатись тим, чого не зміг зробити свого часу, а оскільки бізнесмена з нього, вочевидь, не вийде, потрібно використовувати свій роками набутий досвід роботи з людьми.

Це було його власне виважене рішення. Коли на Луганщині оголосили конкурс на посаду голови Міловської райдержадміністрації, він вирішив ризикнути. До цього, щоправда, він робив спроби виявити себе на державних посадах у Києві і поза його межами. А чому б ні? Зі здоров’ям усе гаразд, сили та наснаги вистачає, бажання працювати є, вік на заваді не стоїть. А щодо Луганщини, то до неї цей вінничанин ставиться з особливим пієтетом, бо присвятив регіону вісім років свого життя. Служив тут спочатку начальником прикордонного загону, потім начальником штабу. Область добре знає. Майже половина районів Луганщини мають кордон з Росією, отже, завдяки специфіці своєї роботи, Король був знайомий з усіма нюансами цих територій. Особливо Міловського району, де кордон з РФ проходить по одній з вулиць районного центру. Крім того, на Луганщині залишились друзі, знайомі — підтримають у разі потреби. З другого боку, область сьогодні переживає великий кадровий голод, що виник через бойові дії і спричинив міграцію населення. Деякі райони, наприклад, по декілька місяців залишаються без керівника, від чого починається розбалансованість території, її відсталість. 
— Мене, власне, не турбувало, в який район призначать — у Міловський чи в Марківський. Куди конкурсна комісія мене направила — туди я й пішов працювати, — розповідає Артур Станіславович. — Не скажу, що мені дістався найважчий район. На мій погляд, найскладніша ситуація — у прифронтових регіонах, де тривають бойові дії. Ось там голова району повинен багато займатись ще й суто гуманітарними питаннями. У нас, слава Богу, не стріляють, а це, повірте, вагомий чинник. Ми не маємо втрат, у тому числі людських, у наших хліборобів війна не забрала землю, як це відбулось, скажімо, в Попаснянському чи Станично-Луганському районах.
Та в Міловському районі — свої проблеми. Зокрема, пов’язані з наявністю великої кількості переселенців. Їх більше, ніж самих жителів району — 18 тис. проти 17 тис. місцевого населення. Не можна, звичайно, виключати соціальний туризм, але ж офіційні дані саме такі, і з ними слід рахуватись.
Мілове — своєрідне селище, зі своєю ментальністю, бо поруч — Російська   Федерація. Більше того, по один бік вулиці живуть українці, по другий — росіяни. Такої ситуації більше немає ніде в Україні. Король вважає, що робота, спрямована на патріотичність міловчан, була в занедбаному стані, бо десятки років у цьому плані нічого не робилося.
— Коли минулоріч я приїхав сюди, то не побачив української символіки, а прапори — де-не-де, — розповідає Король. — З цього, власне, і розпочалась моя робота — з виховання патріотизму, і основна увага була сконцентрована на молоді та дітях. Дуже важко просувається питання децентралізації. Ми об’їздили весь район, зустрічалися з людьми, розповідали про позитивні сторони децентралізації, можливості для громад тощо. Але свою згоду на реформування дала поки що лише одна громада, решта зволікає, чогось очікує, переконуючи, що не готова до об’єднання. Найулюбленіше слово: «Зачекайте!» Причому це говорять не люди, а сільська еліта, яка боїться щось там втратити. А чого чекати? Фінансової допомоги від держави отримуємо дедалі менше, бюджет наш дотаційний — у вигляді освітніх та інших субвенцій. Рівень усіх бюджетних надходжень за рік становить 130 млн грн, а сам район збирає податків лише на 20 з лишком млн грн. Нам навпаки дають змогу розкрити свій потенціал, залучати інші кошти через свою ініціативу. На жаль, багато хто цього не розуміє...
За час, відколи генерал Король очолив Міловщину, тут відбулись позитивні зміни. Цього року, наприклад, у районному центрі здали в експлуатацію кілька важливих об’єктів, зокрема, школу мистецтв після капітального ремонту. Для лікарні придбали рентген-апарат за майже 4,5 млн грн і понад 800 тис. грн витратили на ремонт приміщення для нього. Уперше в Міловому встановили погруддя Тараса Шевченка, а раніше можна було бачити самі лише пам’ятники Леніну.
Загалом у районі нині є низка мікропроектів. За кошти соціального розвитку реконструюються, наприклад, відразу два сільські клуби, а минулого року відновили водну мережу, витративши майже 12 млн грн на заміну старих труб, які пролежали в землі понад 50 років. Лишилося замінити розвідну систему, розв’язавши проблеми каналізації і твердих побутових відходів. Концепція і бачення, як це треба зробити, є.
І все ж своїм головним завданням очільник району бачить виховання молодого покоління. Він любить молодь. Певно, це залишилось у нього з того часу, коли в зоні його відповідальності перебували сотні юнаків, призваних на службу в прикордонну структуру ЗСУ. Короля, вочевидь, можна назвати нестандартним чиновником, бо не кожен керівник району в спортзалі ганяє м’яча з дітлахами, особисто викладає історію в школі. Безплатно. За темами. Наприклад, розповідає про січових стрільців.
— Мені цікаво працювати з молоддю. Вона інша, не схожа на старше покоління міловчан. Тут була така комсомольська територія Єфремова, куди возили гостей, щоб показати, у якій злагоді живуть росіяни та українці. Жодних українських традицій молоді того часу не прищеплювали. Пам’ятний знак Ільфу та Петрову в Міловому є, а пам’ятника найвидатнішому українському поетові Тарасу Шевченку не було. На початку травня ми поставили погруддя Кобзаря на території гімназії. З молоддю треба працювати. Один-два рази на місяць я йду в школу і спілкуюся з дітьми. Теми різні: ситуація у світі, які існують провайдери, як я став головою райдержадміністрації. У мене самого двоє дітей — син та донька, яка, до речі, народилась в Луганську, коли там працював. Діти в Києві — за останнім моїм місцем роботи. Сумую за ними.
Разом з дітьми граю у волейбол, футбол, інші ігри. Узимку — у спортзалі, влітку — на спортивних майданчиках. Ні, я не скажу про себе, що я неформальний лідер. Я в команді. Помітив, що коли буваю на майданчику, там збирається не тільки молодь. Приходять пограти і люди поважнішого віку — з райдержадміністрації, прикордонники, військові тощо. Спортзали не порожні. У вихідні проводимо чемпіонати, займаємось міні-футболом, шахами, тенісом. Отже, місце зустрічі — спортзал. Через спорт, через спілкування в школі шукаємо стежку до молоді, щоб її не втратити. Не приховаю, серед школярів можна почути різні сепаратистські думки, але вони не їхні, а батьківські. Отож треба   виховати з цих дівчат та хлопців справжніх патріотів.
Нещодавно в Міловому провели районний турнір КВК, до якого готувались не лише всі школи, а й кожна громада. Так от ведучим цього заходу був... голова Міловської райдержадміністрації.
— Сім годин тривав цей марафон при повному залі. Ми знайшли такі таланти! — захоплено розповідає Король. — Далі провели конкурс «Найрозумніший» у п’яти номінаціях. У нас чудова молодь! Талановита, ініціативна, розумна! Вона варта кращого життя.
На посаді голови райдержадміністрації, яку він обіймає з червня 2017 року, генерал-майор у відставці Артур Король багато чого навчився. Розібрався з бюджетом, з економікою. Як кожна нормальна людина, він має здорові амбіції, тому не приховує: якщо йому запропонують вищу посаду, — погодиться, але за умови, що йому це буде цікаво. Адже на роботу треба йти із задоволенням.
— Кожен солдат хоче стати генералом. На державній службі я поки що рядовий. Отже, треба рости, — жартує він.

Павло ВОРОНЦОВ.
Фото надано автором.

Луганська область.