Через особливості людської природи ті чи інші події минулого (власного чи колективного) ми або пам’ятаємо, або забуваємо. Не таємниця, буває й так, що з різних причин нас примушують забувати (або, щонайменше, мовчати). Рівно ж, слід розуміти, що події минулого не завжди лишаються у минулому, а переходять у спадок прийдешнім поколінням.

Поминальні заходи з нагоди 75-х роковин трагедії Красного Саду 19 квітня 2018 року.

 

10 березня до пам’ятника безневинно вбитих українців на кладовищі села Сагринь знову приїхали рідні і земляки з Волині і Львівщини.

Фото автора.

Історія багата подіями, які через свій драматизм не лише викликають неоднозначну оцінку та жваву наукову полеміку, а й часто провокують загострення політичних і національних суперечностей. Деякі місця з різних причин стають символами. Чимало таких особливих місць пов’язано з українсько-польським протистоянням на Волині, Східній Галичині, Холмщині та Підляшші у роки Другої світової війни.

Болем у серцях відлунює донині трагедія українців волинського села Красного Саду. 103 мешканці села і ще один вихідець із Бережан загинули у Страсний Понеділок 19 квітня 1943 року. Біль через нерозуміння, чому загинули від рук одягнутих у німецьку форму поляків невинні красносадівці. Адже до так званої кривавої неділі 11 липня було ще далеко і навряд чи можна говорити про так звану відплатну акцію. Хоча, як стверджують свідки, погрози від мешканців сусідньої польської колонії Маруся, що яйця на Пасху будуть фарбовані українською кров’ю, лунали неодноразово. Біль від образи, про сотню жертв було забуто впродовж десятиліть. Не тільки за комуністичних часів, коли пам’ять про них була справою лише родин, і назву села не згадали серед інших, які були знищені у роки Другої світової війни «німецько-фашистськими загарбниками». Лише з наближенням 70-ї річниці тих трагічних подій про них заговорили принаймні на регіональному рівні, 2012 р. на місці поховання був встановлений пам’ятник. Символічно пролунали на його відкритті слова свідка Галини Вітюк (Козик), яка просто подякувала всім, хто прийшов пом’янути невинні душі.

Таким символом трагедії українців Холмщини стало село Сагринь. 10 березня 1944 року підрозділи Армії крайової та Батальйонів хлопських під командуванням Станіслава Басая «Рися» знищили українську Сагринь та довколишні поселення. Лише на пам’ятнику викарбувано 660 імен, які вдалося встановити, попри те, що від тих подій минули десятиліття. В Україні спогади зі Сагриня та про Сагринь почали друкувати лише на початку 90-х років. У підрадянській Україні ця тема не могла бути порушена із очевидних ідеологічних причин; але й у еміґраційних виданнях вони теж були відсутні. І лише з побудовою демократичної Польщі та незалежної України активно заговорили про події часів Другої світової війни.

Цьогорічна панахида за сотні українських жертв у Сагрині (Республіка Польща) лише вкотре підтвердила, наскільки важким і важливим є питання увічнення трагедії місцевих українців. Молитва об’єднала і українство Польщі, і українців, які приїхали з Волині та Львівщини. Жодному з присутніх не ходило про покладання провини на друге чи третє покоління поляків за звірства, скоєні понад сімдесят років тому, а тим паче не було жодної ненависті. Був біль. І перш за все тому, що серед учасників поминальних заходів було мало молодих облич. А важливість функціонування пам’яті про невинні жертви Сагриня серед тих, які понесуть її далі, не потребує пояснень. Був біль через те, що на цвинтар не прибув жоден представник державної влади Республіки Польща, не було й нікого від місцевого самоврядування. І це попри те, що напередодні МЗС України закликало до спільних молитов у місцях пам’яті. Попри те, що Об’єднання українців Польщі закликало польську владу вшанувати українські жертви акцією: «В річницю цих трагічних подій ми поновлюємо наше прохання про діалог з організаціями української меншини в Польщі щодо пам’яті про жертви військових злочинів, акцій пацифікації та комуністичних репресій в 1944-1947 роках». Чому так сталося, як фахівцю, зрозуміло — ці факти, а отже, й пам’ять про них, не вписуються у нову історичну концепцію польського правлячого політикуму. Тим паче, це цілком очікувано після того, як не було офіційних представників (як, рівно ж, і вперше за роки демократичної Польщі не було виділено державних коштів) на заходах з нагоди 70-ї річниці сумновідомого акції «Вісла».

Якщо вже говорити про символічність в українсько-польських відносинах, то важко оминути Грушовичі, які увиразнили та унаочнили модерну ескалацію «війн пам’ятей». І проблема не лише у тому, що руйнування пам’ятника, котрий вшановує вояків УПА куреня «Залізняка» і який був встановлений 1994 р., є надзвичайно болючим. Проблема не лише у тому, що цей акт вандалізму був освячений місцевою владою і виправданий державними інституціями; а це, у свою чергу, призвело до заборони ексгумацій в Україні та чергового загострення українсько-польських відносин. Проблема значно суттєвіша, бо руйнування пам’ятника у квітні 2017 р. поставило під сумнів засадничий принцип права на належний спочинок загиблих незалежно від поглядів, національності і т. д. 

Тож «волинська трагедія» обростає символами. Символами не лише польськими, а й українськими. Їх нині уже чимало і з українського, і з польського боку. І в очі впадає декілька надважливих моментів. Нині ми маємо очевидну диспропорцію у кількості місць пам’яті в Україні та в Польщі. Українці з різних причин суттєво програють. Це слід виправляти перш за все, щоб унаочнити взаємність того протистояння, яке відбувалося між українцями та поляками у рокі Другої світової війни. І ще один важливий аспект. 

Сьогодні є очевидним брак символів, які б об’єднували обидва народи. Такими, до прикладу, могли б бути пам’ятні знаки чи населені пункти, де, попри усе, люди рятували одне одного і, таким чином, утверджували загальнолюдські цінності. Завершити хочеться відомою істиною, але про яку, видається, нині забувають: минуле не повинне заважати майбутньому, воно має бути добрим фундаментом для нього.

Оксана КАЛІЩУК, доктор історичних наук, професор Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки.