Це не повинно повторитися

З Луцька в Сагринь приїздимо о сьомій ранку (шостій за варшавським часом). На кладовищі ще порожньо. Довкіл могил, як вартові, старезні липи й такі ж їх віковічні ровесниці поблизу місцевого храму, колись православного, а нині римсько-католицького костелу. На кладовищі вже давно нікого не хоронять. Не всіх розстріляних і замордованих того дня поховали тут, тіла багатьох поспіхом прикопували на довколишніх полях, бо й це було смертельно небезпечно. Вони так і лишилися там не відспівані, не пошановані. Буває що й нині сильні зливи вимивають нагору їхні білі кістки. Село Сагринь, де було майже 300 садиб, за кілька годин обезлюдніло. За різними джерелами, тоді в ньому загинуло від 800 до 1200 чоловік. Вбивали лише за те, що були українцями.

На знімках:

Марія Хоменко
білі могили свого діда
на кладовищі в селі Сагринь;

Галина Іванівна Перепилиця
приїхала в Сагринь
зі своїм сином Валерієм;

учасники акції
в своїх руках не тримали жодних гасел,
а лише національні прапори України.

Марія Іванівна Хоменко, в дівоцтві Мельник, з якою їхали разом в автобусі, одразу починає поратися біля могили, що біля самих воріт некрополя.

-- Тут похований мамин тато, мій дідусь Микола Федорович Новосад. Його вбили тієї ночі, -- поправляє тильною, ще чистою стороною долоні сиве волосся, що спадає на лице. -- Вбитих було більше тисячі людей, уявіть, як все село і все поле було встелено трупами. Мамі було 24 роки, і вона на другий день сама привезла його сюди. Тут ще разом із дідусем поховані Іван Притула, його жінка і їхня дитина, яка мала лише два тижні. І на неї поляк не пошкодував кулі. Вискребли в тому льоду ямку, щоб собаки не порозтягували, і так поховали. І з того часу аж до 1976 року сюди ніхто з нас не показувався -- боялися, що може бути якась провокація. Питаєте: як вціліла? Мама випросила. Вже почало потрохи розтавати, і люди на полях ховалися в картоплиння, в борозну лягали лицем в землю, в те болото, щоб подумали, що вже забита. І ми так лежали: я, мама, мамин тато і моя двоюрідна сестра. Це ж четверта година ранку. І чуємо -- якась розмова, якась команда. Дідусь піднявся на коліна, глянув до лісу -- хмара поляків йде. Отак один від одного метрів десять не більше. Ідуть і пересіюють все поле, де хто лежить, добивають. Мама теж подивилася, що така біда, каже: «Лежи тихенько і мовчи». І та дитина чотирирічна лежить в болоті, снігу, холоді й мовчить. А дідусь, коли вони вже ближче підійшли, піднявся і пішов їм на зустріч, щоб відвести їх від нас. Вони підходять: «Хто ти є?» «Людина». «Документи маєш?» Дістає документи. Подивилися, що українець, і відразу вистрелили. Дідусь впав. Підійшли до нього, обшукали. В нього був кишеньковий годинник. Забрали той годинник і до нас підходять. Один каже: «Бий, бо розмножаться». Інший: «Нехай живе, вони наших дітей не били». В мене тут три рідні села. Сагринь, бо дід тут похований. Модринь, я там народилася і в Модрині лежить забита татова рідна сестра Надя. І Ласків, мама там народилася. Там лежать мамин рідний брат і мамина мачуха. І це в один день. І там, у Ласкові, до речі, четвертували нашого священика Лева Коробчука.

Ще з одним свідком тих трагічних подій у Сагрині Галиною Іванівною Перепилицею та її сином Валерієм познайомились в дорозі. Їх обох застаю біля скромного пам’ятника на одній з могил.

-- Тут похоронені моя сестра, двоюрідна сестра, дід, баба, два мамині брати, маминої сестри чоловік, їхні дочка і син. З нашої родини загинуло десять чоловік. А мамин рідний брат тоді пропав безвісті. Мамина рідна сестра Євгенія Макара проживала в іншому селі, але того дня приїхала в гості й потрапила якраз під ту акцію. Вона була поранена. Під кінець її роздягнули, зняли гарні чоботи, дублянку, золоті сережки, зґвалтували, а тоді вже вистрілили. Але не вбили. Вистрелили в лице, куля вийшла наскрізь. І коли на третій день почали збирати трупи всіх, то татові з мамою сказали, що там Євгенія лежить ще жива. Вони її забрали і завезли в Грубешів у лікарню, де вона і померла. Похоронена вона в Грубешові. Залишився у неї син, якому було лише два місяці. Він зараз проживає в Києві.

-- Як це було?

-- Був нормальний день. Полягали спати, і в дві години ночі почалася стрілянина. Мама дивиться у вікно і каже, що стріляють звідти, від Кошовець, і кулі такі запальні летять. А наша хата на тому горбочку, що я вам показувала, і її видно кругом. Почали збиратися і втікати. Мама, бабуся і я. І куди втікати? Кинулися до лісу, з лісу йдуть, кинулися до села -- від села ідуть. З усіх сторін те поле було оточене тому, що всі люди прибігли на той горбочок, хотіли в ліс втікати. Це було наше поле. Восени ми вивезли туди гній. Мама розгребла той гній, зробила таку ямку, і ми полягали всі троє. Лежимо. Стріляють, стріляють. Люди бігають кругом, і дедалі менше їх стає. І вже майже нікого не стало. Три метри один від одного в ланцюгу. Доходять до нас і кажуть: «Тут ще лежать». Мама піднімається і каже: «Панове, я є полька». «То чого ти тут, коли ти є полька? Було ж повідомлено». Мама відповідає: «Всі втікали, і я втекла». «То нехай пані лежить». А мама питає: «А що нам сказати, як інші прийдуть». «Праве крило обминуло, хай обмине і ліве». І так залишилися лежати. Скільки не підходили до нас, мама говорила цей пароль, і вони нас обминали.

Усе це пригадалося, коли з прикрістю дізнався, що люблінський воєвода Пшемислав Чарнек хоче подати заяву в прокуратуру на голову Українського товариства у Любліні, співголову Спільної комісії уряду та нацменшин у Польщі доктора Григорія Купріяновича за слова, сказані ним під час ушанування 8 липня пам’яті українців, загиблих 1944 року в селі Сагринь. А самі жалобні заходи з ушанування жертв Сагрині воєвода назвав «провокацією». «Голос України» уже писав про це, наводячи і позицію Посольства України у Польщі, яке наголосило: політики і посадові особи не повинні маніпулювати історією.

Стоячи в скорботному мовчанні біля могил в Сагрині, ніхто з учасників жалобного заходу й думки не мав, що хтось може назвати його провокацією. Окрім національних прапорів, в свої руках прибулі українці нічого не мали. Поминальна панахида, проведена священиками Польської автокефальної православної церкви, промова Президента України Петра Порошенка і виступ голови українського товариства у Любліні Григорія Купріяновича, покладання квітів, ось, власне, і все, що було того дня на кладовищі, де того дня було відкрито меморіал жертвам трагедії села Сагринь. І жодних гасел. А чи болять українцям ті події? Спитайте про це в Марії Хоменко, Галини Перепилиці та всіх тих, чиї родичі загинули в Сагрині, Ласкові та інших українських селах. І єдина для всіх думка: це не повинно повторитися.

Максим СОЛОНЕНКО.

Фото автора.

Волинська область.