Апостол Андрій Первозваний, якого називають першим хрестителем Києва, — один із найбільш шанованих українцями святих. Первозваним святителя нарекли через те, що Христос першим покликав його в свої учні. Апостол проповідував християнство в Царгороді, у Скіфії — у Північному та Східному Причорномор’ї, на берегах Дніпра. Про його подорож землями сучасної України збереглися свідчення церковних авторів і давньоруських літописів.

Андріївська церква.

У списках дванадцяти апостолів Андрій завжди згадується зі своїм братом Петром. Він вважається засновником Константинопольської церкви, згодом Великої Церкви Христової, а також святителем першого єпископа — Стахія, одного із сімдесяти апостолів Христа. В староукраїнському літописі знаходимо переказ про те, як Андрій, прийшовши Дніпром від Чорного моря, зупинився, зачарований схилами величної ріки. До учнів, які були з ним, він сказав: «Чи бачите ці гори? На цих горах засяє ласка Божа і буде великий город, і Бог збудує багато церков». І вийшов на ці гори, поблагословив їх і поставив хрест, і, помолившись Богові, зійшов з гори, де опісля піднявся Київ. На місці, де святитель підніс хрест, — тепер Андріївська церква.
І хоч Андрій — християнський святий, із днем його шанування пов’язано багато українських дохристиянських традицій, обрядів і звичаїв.
— День Андрія Первозваного — одне з найцікавіших свят осінньо-зимового циклу, — каже завідувачка науково-дослідного відділу інноваційних технологій Українського центру культурних досліджень, фольклорист і культурний антрополог, кандидат філологічних наук Валентина Телеуця. — На Андрія традиційно влаштовували «Калиту». Калита — великий калач із білого тіста, з медом, маком, що символізує народження нового Сонця, нового життя.
Випікаючи його, дівчата вірили в магічну силу слова і дії, і через примовляння, пісні — «Калито наша, ось тобі каша, а нам дай здоров’я і сили», побажання закликали сили добра і доброго бога, мабуть, Калиту. Медовий калач — жертва Богу-Предку, символ новонародженого Сонця, адже з 22 грудня день приростає і сонячного світла буде більше. Мак у коржі — зірки в небі, діти Сонця і Бога шлюбу та щасливої родини.
— На Андріїв вечір, як заходило сонце, молодь збиралася у хаті, калиту червоною стрічкою прив’язували до сволока, і починалося дійство — кусання калити, — розповідає Валентина Телеуця. — Хлопці повинні були, під’їхавши на кочерзі, підстрибнути і відкусити шмат калача. Кому це вдавалося, «причащався небесної величі», тому Калита обіцяв щасливе одруження, хто не дострибував, ішов з вимазаним сажею обличчям.
На Андрія дівчата всю ніч ворожили, сподіваючись на його пораду щодо щасливого заміжжя — символічно розсівали зерно, примовляючи: «Андрію, Андрію, я на тебе коноплю сію, дай мені знати, з ким їх буду брати». А ще вгадували майбутнє, використовуючи хліб, коржі, млинці, балабушки. Поширеними були парубоцькі розваги й жарти — хлопці могли з двору дівчини, яка подобалася, викотити сани чи зняти хвіртку. І їм це пробачалося, бо «на Андрія».
— На вечорницях з танцями, піснями й жартами молодь знайомилася, хлопці приглядалися до дівчат — хто які вареники наліпив чи пирогів напік, а дівчата спостерігали за хлопцями — хто спритніший, хто гарно співає і танцює, тобто обирали собі пару, — каже Валентина Телеуця. — Сьогодні відроджується народна традиція святкування Андрія. На Андріївські вечорниці молодь збирається в Музеї Гончара, в університеті імені Тараса Шевченка — і як наші прапрабабусі дівчата й хлопці ворожитимуть, кусатимуть калиту, закликатимуть щастя, добро і гарний врожай.
А ще цього дня, зазначає етно-граф, наші предки уважно спостерігали за природою та звертали увагу на різні прикмети. Вважалося, якщо до 13 грудня не випаде сніг, зима буде тепла і малосніжна; якщо вогонь у печі червоний — на холоднечу, якщо білий — на відлигу. Слухали воду в колодязях і на річках. Якщо вода тиха — до гарної зими, якщо галаслива — до морозів і заметілей.

Світлана ЧОРНА.
Фото Юрія ПЕРЕБАЄВА.