Наш кореспондент у Волинській області побував на точці стику кордонів трьох держав: України, Польщі, Білорусі. Координати її стали відомі й були засвідчені за дорученням урядів підписами керівників прикордонних служб трьох країн ще в березні 2013 року, але лише тепер відзначені на місцевості знаками «Буг».
Знак «Україна Буг» встановлений на точці стику трьох держав.
Начальник Волинського обласного управління водних ресурсів Ростислав Кравчук, головний інженер та начальник Ратнівського міжрайонного управління водного господарства Василь Приймачук і Михайло Тимощук, начальник Шацької дільниці цього самого управління Іван Семенюк (зліва направо) обговорюють плани щодо завершення робіт на точці стику кордонів.
Аби побувати там, де сходяться кордони трьох держав, нам довелося їхати до найвіддаленішого від Луцька села Кошари Шацького району — понад 180 кілометрів. Доля цього населеного пункту така само трагічна, як і багатьох інших на прикордонній території. Перед війною і після неї радянська влада не церемонилася з його мешканцями, а силоміць виселяла з рідних обійсть в центральні райони. Саме так і обезлюднили колись густонаселене Прибужжя. Зараз усі ці колись великі квітучі села доживають віку. Ось і в Кошарах з більш як півтисячі довоєнних жителів лишилося лише 22. Та й саме село зселили на інше місце, подалі від Західного Бугу. Лише старе кладовище, розташоване на порослому соснами піщаному пагорбі, на півдороги до ріки, нагадує, де колись були довоєнні Кошари. А між іншим місця тут мальовничі. Довкола багаті на гриби і ягоди ліси, поруч озера Ритець і Пулемецьке, вода в яких і сьогодні чиста. Проблема в тому, що в Кошарах немає роботи, сюди не ходить громадський транспорт, немає навіть магазина. Наче на острові. І якщо літом сюди ще приїздять відпочивальники, вносячи якусь радість спілкування, то зимою все довкола покриває тягуча нудьга.
Щоби відігнати ці песимістичні думки, щиро тішимося сніговою бабою, побаченою біля одного із ще заселених обійсть: значить, і тут бувають, а може, й живуть діти. Вигляд ця баба на тлі тодішнього безсніжжя мала дещо дивний, як спогад, хоч і не далекий, про сніг, що, пролежавши лише добу, зійшов ще тиждень тому.
Ще кілька кілометрів до Західного Бугу їдемо ґрунтовкою. Добре, що землю скував невеличкий морозець. Глибоченні колії свідчать, що добиратися сюди доводилося нелегко. Поруч — прикордонна смуга із відповідними застереженнями. І ось нарешті ми біля мети нашої поїздки — на березі річки. Тож який клопіт привів водогосподарників, а разом з ними — і мене, в цей закуток Волині?
— У цьому місці на території України встановлено знак «Буг», який позначає точку стику кордонів, — розповідає начальник обласного управління водних ресурсів Ростислав Кравчук. — А оскільки наш правий берег річки тут нестійкий, підлягає руйнації водою, тому Шацька дільниця Ратнівського міжрайонного управляння водного господарства проводила укріплення берега якраз у районі встановлення знака. Довжина кріплення — 72 метри. В нижній частині води це висипана з крупного каменя призма, трохи вище йде 50 метрів килимове покриття з бетонних блоків. Вартість виконаних робіт — 880 тисяч гривень.
Пояснимо суть справи. Згідно з міжурядовою угодою точка стику державних кордонів України, Республіки Польща та Республіки Білорусь перебуває на перетині лінії, що проходить серединою річки Західний Буг, з лінією, яка є продовженням південної бровки каналу Мостицького. Історія цієї гідроспоруди бере початок з 1920-х років, коли планувалося каналом з’єднати Західний Буг із озерами Ритець і Пулемецьке. Проте селяни виступили категорично проти реалізації цього авантюрного проекту, побоюючись за долю не лише названих озер, а й Світязю, поверхня водного дзеркала якого на шість метрів вища урізу Західного Бугу. Влада тогочасної Польщі пішла назустріч місцевим жителям і призупинила будівництво каналу. Зараз він служить своєрідною демаркаційною лінією кордону між Україною і Білоруссю, аж до села Кошари. Практичного значення не має, хіба що навесні ним сходить із заплави повенева вода.
І ще одна важлива деталь: оскільки лінія кордону проходить серединою фарватеру Західного Бугу, то будь-яка зміна його русла впливає і на розташування точки стику. В цьому місці вона через природні обставини могла б переміщуватися не на користь України.
— На річці Західний Буг є 33 ділянки, де український берег підлягає руйнації, — пояснює Ростислав Кравчук. — За попередні роки проведено кріплення майже двох кілометрів берегів, а його потрібно виконати ще приблизно на 23 кілометрах. Роботи дорогі, кілометр кріплення коштує 20 мільйонів гривень. Але зміцнювати берег потрібно тому, що відходить українська земля на бік Польщі. Найближчими роками площа таких втрачених земель може сягнути ста гектарів. Якщо зробимо кріплення, то це захистить від розмиву п’ять тисяч гектарів наших земель. Шацька дільниця має досвід виконання таких робіт. Потрібно ще проводити очищення русла від затоплених дерев, які змінюють напрям течії і прискорюють розмив берега. Сподіваємося, що держава повернеться обличчям до цієї проблеми, і кошти виділятимуться.
— Працювати на Бузі розпочали в жовтні, хоча за вчасного їх фінансування могли б зробити це значно раніше, — продовжує начальник Ратнівського міжрайонного управління водного господарства Михайло Тимощук. — Тут були справжні джунглі. Прикордонна смуга скрізь дерева і чагарники ледь проглядалася. І берег був підмитий. Саме на тому місці, де ми стоїмо, вимило яму, й дерева висіли над водою. Насамперед прибрали звідси дерева, очистили берег, сформували відкоси, на яких потім розпочали укріплення. Зробили відсипку камінням від урізу води, яка збиває течію і скеровує її в правильне русло. Далі йде так зване килимове покриття з бетонних блоків, яке надає берегові жорсткості. Блоки всі з’єднані між собою металевими прутами і приварені до розташованого зверху армованого пояса. Залишилося провести лише благоустрій території. Ми прив’язані до графіків роботи організації, яка встановлює тут знак «Буг». Споглядаючи на вже зроблене, приємно відзначити: український берег у цьому місці вигляд має найпривабливіший. Немає сумнівів, що волинські водогосподарники зі своїми роботами впораються вчасно. Але постає питання: а що потім? Невже через відсутність належного доїзду це місце залишатиметься недоступним для звичайного транспорту, для кожного охочого приїхати сюди.
Максим СОЛОНЕНКО.
Фото автора.
Волинська область.
