Один із найславетніших в історії українців — Валерій Лобановський — вписав нашу країну в історію світового футболу. Герой України, відзначений Рубіновим Орденом УЄФА за внесок у розвиток футболу. 2003 року нагороджений (посмертно) орденом ФІФА «За заслуги» за значний внесок у розвиток світового футболу.

Гравець київського «Динамо» Валерій Лобановський пробиває свій фірмовий «сухий лист». 
Початок 1960-х років.

 

Валерій Лобановський з Олегом Базилевичем. 1975 рік.

 

Валерій Васильович і нині незримо присутній на трибунах.

Фото з архіву «Голосу України».

Він свого часу створив одну з найсильніших європейських команд і виховав цілу плеяду футбольних зірок.
Зрештою, неодноразово визнавався найкращим тренером світу і Європи. А троє його підопічних — Олег Блохін, Ігор Бєланов та Андрій Шевченко — удостоєні Золотого м’яча найкращому футболісту Європи!
Київський хлопчина, дитинство якого припало на війну і важкі повоєнні роки, здолав усі перешкоди й дістався вершин завдяки наполегливості, нестримному прагненню до знань, невтомності й гострому розуму. Його приклад вражає, захоплює й надихає.
Ні до ігрової кар’єри знаменитого лівого крайнього нападника київського «Динамо» 1950—1960-х років («сухий лист» Лобановського, коли він забивав м’ячі безпосередньо з кутового, увійшов до футбольних підручників), ні тим паче до тренерської творчості Лобановського ніколи не було байдужих.
Лобановський-футболіст здобув разом із колегами для київського «Динамо» перші чемпіонські медалі 1961 року. Лобановський-тренер зробив свій клуб явищем на європейській арені.
Друзів у його футболу було достатньо, але й опонентів також чимало. А він вважав, що головне — це рахунок на табло. Таким було тренерське кредо Лобановського.
«Щоб перемагати, завжди треба випереджати свій час», — наголошував він.
Першим у тодішній країні разом зі своїми друзями й однодумцями Олегом Базилевичем і Анатолієм Зелєнцовим (керівником наукової лабораторії) Валерій Васильович перевів улюблену народом гру на магістраль футбольної науки, запропонував жити у футболі за європейським часом. Кинув виклик традиційним підходам до навчально-тренувального процесу, за яких кількісні показники витісняли якісні характеристики.
Але сам знаменитий наставник наголошував:
«Часто кажуть, що та чи інша ідея належить Лобановському, мовляв, він вигадав. А я ніколи нічого не вигадував, я лише вчився, вчився та вчився».

***

Про тренувальні навантаження Лобановського, дисциплінарні вимоги до підопічних ходили легенди. Справді, якщо гравець не тримав себе в поведінкових рамках, окреслених наставником, то у нього залишалося мало шансів впоратися з навантаженнями, які пропонувалися.
Ідеальних команд, коли одночасно виходять на поле самі зірки, не існує. Залежно від відпущеного природою таланту одним випадає філігранна робота на полі, іншим — чорнова. Але і ті, і інші однаково потрібні. Лобановський умів досягати результату, коли на поле поряд із видатними гравцями виходили футболісти з досить скромними можливостями. Але вони максимально використовувалися.

***

Жоден наш тренер не може зрівнятися з Лобановським за спортивними досягненнями. Але ніхто так не потерпав, як він, від нещадної, часто несправедливої критики. У чому Валерія Васильовича тільки не звинувачували: у надмірному раціоналізмі, прихильності до результату, у застосуванні славнозвісної «виїзної моделі». Динамівський футбол називали невидовищним. А Лобановський, з притаманною йому іронією, відповідав «задушевним друзям»: мовляв, а що ж воно таке, «видовищний», «щирий»... «веселий» футбол, з чим його їсти?
Жартував, звісно, бо чудово все знав. Тому прагнув не просто досягти результату, а неодмінно дзвінкого, якого можна здобути лише завдяки високому рівню злагодженої гри, завдяки титанічній роботі. І вони були, ці тріумфи Лобановського-тренера, ще за радянських часів: вісім «золотих» фінішів у чемпіонатах СРСР, шість кубкових перемог, два Кубки кубків і Суперкубок Європи! Плюс олімпійська «бронза»-76 і «срібло» чемпіонату Європи-88 зі збірною, яка тоді складалася в основному з гравців київського «Динамо».
Він був прикладом для багатьох. Скажімо, знаменитий італійський тренер Марчелло Ліппі, котрий з «Ювентусом» п’ять разів вигравав чемпіонат Серії А, Лігу чемпіонів і Суперкубок УЄФА, Міжконтинентальний Кубок, привів італійську збірну до перемоги в чемпіонаті світу-2006, завжди з приємністю згадував, як свого часу він слухав лекції Лобановського, запрошеного на тренерський семінар до Італії. І щиро казав кореспонденту «Голосу України», що багато чого навчився у старшого українського колеги.
Ще один зірковий італієць Фабіо Капелло такої думки:
«Лобановський був одним із найкращих менеджерів і тренерів у світі. Він зробив справді щось нове в футболі. Його команди грали у по-справжньому красивий футбол, з новими ідеями. Він, по суті, став творцем такої великої команди, як київське «Динамо». Він — людина, яка брала участь у моєму становленні як тренера».

***

Ті, кому пощастило працювати з Лобановським, розповідали, що його досвід, нехай навіть узагальнений у багатьох лекціях, був би все одно неповторний. Якими оригінальними у своїй творчості є геніальні митці — композитори, літератори, артисти, художники...
Його тренерська геніальність полягала насамперед в умінні дохідливо (прошу не плутати зі спрощенням) пояснити футболістові те, що від нього вимагається. Саме тому видатна «система Лобановського», в основі якої була бездоганна функціональна підготовка гравців з належним коефіцієнтом корисної дії, працювала тільки у нього. Лише Лобановський умів домогтися того рівня самовіддачі кожного окремого футболіста і команди в цілому, який був потрібен для досягнення конкретної мети. Будь-який інший тренер, якби йому довелося працювати за записаними ідеями Лобановського, нічого подібного не зробив би.

***

Поширювалися балачки про нібито тренерську жорсткість Лобановського, про його надмірні вимоги до футболістів. А насправді він ніколи не вимагав від гравців неможливого. І це принципово відрізняло київського тренера від багатьох інших відомих наставників, котрі примушували футболістів працювати через силу.
«Мене часто називають диктатором, — казав Валерій Васильович. — Я категорично з цим не згоден. Диктатор — це той, хто готовий наказувати, не вдаючись у позицію опонента. Я ж завжди пропоную гравцям оскаржити мої пропозиції».
У цьому сенсі Лобановський, напевно, нагадував скульптора. Уважно придивившись до молодого футболіста, він забороняв йому працювати над тим, що у нього виходить погано, натомість акцентував увагу на розвитку найсильніших ігрових якостей. І допомагав йому.
Тут варто пригадати, яку кількість зірок світового класу — від Олега Блохіна до Андрія Шевченка (обоє — володарі «Золотого м’яча» France Football) — Лобановський виліпив власноруч. Та й Ігор Бєланов — ще один алмаз, володар титулу найкращого футболіста Європи — також завдяки Валерію Васильовичу перетворився на діамант.
Тому вважати його геніальним футбольним скульптором зовсім не перебільшення. І таке порівняння ще більше посилюється, коли згадати про той неоціненний внесок, який зробив Лобановський у відродження українського футболу вже в останні роки свого життя.

***

Науково вивірений до дрібниць футбол Лобановського відображав його людську суть, його душу і характер, педантично дотримувані ним норми поведінки. Будучи популярним, він ніколи не намагався стати публічною особою, але і до свого особистого життя нікого не підпускав. У ньому великий футбольний педагог мав щастя бути і коханим чоловіком, і турботливим батьком, і двічі дідусем.
Дуже багато вихованців Валерія Васильовича щиро стверджують, що всім найкращим у собі вони зобов’язані своєму наставникові. Думається, що жоден тренер у світі, крім нього, не мав стількох підопічних, які після завершення ігрової кар’єри під його впливом залишалися в футболі. Один із них — Андрій Шевченко — очолює тепер національну збірну. На цій посаді працювали також Олег Блохін, Михайло Фоменко, Анатолій Коньков, Леонід Буряк, Олексій Михайличенко, Олександр Заваров...
Особливо запам’яталося, як 1986 року, коли київські динамівці виграли свій черговий європейський трофей і загалом переможно провели сезон, Лобановському присвятили пісню «Рудий соняшник». Слова написав знаменитий поет і друг команди Юрій Рибчинський, а музику — популярний композитор Ігор Поклад. Виконати пісню на вечорі-вшануванні «Динамо» у столичному Палаці спорту випало воротареві Михайлу Михайлову, бо той мав чудові вокальні дані і грав на гітарі. Коли Михайлов заспівав душевно і красиво, то в багатьох присутніх у залі в очах заблищали сльози. Відчувалося, що розчулився тоді і сам метр, скупий на сантименти. Були у тій прекрасній пісні такі слова: «На вихованців твоїх осипається золотом осінь, додаючи тобі срібла сивини...». Думається, що навряд чи можна таке написати про суху, бездушну людину...

***

На тренерській посаді Валерій Васильович пропрацював тридцять три роки. І намагався постійно випереджати час!
Є в його славній біографії роки роботи зі збірними Об’єднаних Арабських Еміратів і Кувейту. А під кінець 1996 року Лобановський повернувся в Україну, щоб знову очолити «Динамо» і відновити міжнародний авторитет знаменитого клубу, котрий похитнувся в перші роки незалежності.
Уже через рік після повернення його нова команда дісталася чвертьфіналу Ліги чемпіонів, а ще через сезон «Динамо» зупинилося за крок від фіналу. Раніше Шевченка, Реброва, Лужного, Шовковського та інших динамівців у Європі майже ніхто не знав. Либонь, через те, що поруч не було Лобановського. І тут усе змінилося — він буквально реанімував своє улюблене «Динамо». Втім, це стосувалося великою мірою і всього українського футболу.
А його вихованців почали запрошувати до елітних зарубіжних клубів. Лужного не один сезон цінували в лондонському «Арсеналі», Шевченко засяяв у «Мілані», з яким виграв Лігу чемпіонів...

ВІДЗНАКИ

Лобановський здобув безліч тренерських міжнародних відзнак за різними версіями:
Спортивний тренер року — 1-ше місце 1975 року (опитування Асоціації європейських журналістів).
Тренер року — 1-ше місце 1975 року (United Press International (США).
Тренер року — 2-ге місце 1986 року (World Soccer).
Тренер року — 3-тє місце 1974, 1976, 1977 років (United Press International (США).
Клубний тренер року — 1-ше місце 1986 року (опитування Європейської спілки спортивної преси).
Тренер збірних року — 1-ше місце 1987 року (опитування Європейської спілки спортивної преси).
Тренер року в Європі (Приз імені Зеппа Гербергера) — 1-ше місце 1986, 1987, 1988 років (опитування Асоціації європейських журналістів).
Тренер року в Європі (Приз імені Томмазо Маестреллі) — 1-ше місце 1999 року (опитування технічної комісії Кубка Віареджо).
Тренер сезону в Європі — 1-ше місце 1985/86 років (опитування Асоціації європейських журналістів).