Нещодавно довелося лікуватись у стаціонарі. І я спостерігала таку картину. До відділення привезли безхатченка. Перед тим, як він потрапив у палату, санітарки його мили, переодягали у чисте. Однак від нього все одно неприємно тхнуло, тому чоловіки-сусіди по палаті безхатченка час від часу виходили з неї, перед цим відчинивши вікна для провітрювання. Забирали із собою все більш-менш цінне: гаманці, бо ж медицина тільки у Конституції у нас безплатна, а також мобільні телефони, щоб мати зв’язок із рідними.
Але запах від безхатченка був настільки стійким, що невдовзі ще не вилікувані пацієнти почали проситись у лікаря, щоб їх виписали: мовляв, вони продовжать лікування удома. Тим часом лікар знайшов компромісний вихід: із тримісної палати переселив в інші сусідів безхатченка, який залишився у палаті один. До речі, у безхатченка не було грошей на ліки, тому медперсонал звернувся із заявою до головного лікаря про їх виділення (людину ж все-таки потрібно було лікувати) конкретно під цю персону. І їх виділили аж на 1100 гривень. Тож і вийшло, що безхатька лікували, наче «VIP»-пацієнта.
Це було образливо пенсіонерам, які із своїх більш ніж скромних пенсій щодня вишукували кошти на придбання ліків для крапельниць. Одна із стареньких зізналася, що через це залізла в кредитку, тож після лікарні у неї буде жорстокий режим економії на всьому, аби погасити зняті із неї кошти. До цього вона ледве зводила кінці з кінцями за 1800 гривень пенсії, а тепер буде ще важче виживати.
Рівне.
