Меморіальна дошка на будинку в Києві на Терещенківській вулиці.

Фото з Вікіпедії.

Cлава України

«Україна, коли стане вільною, мусить увійти до складу Європейського Союзу, оскільки він буде існувати». Це слова першого міністра закордонних справ УНР Олександра Шульгина, які він сказав у 1930 році, ще задовго до початку створення Євросоюзу. Саме завдяки неабиякій його наполегливості на початку минулого століття вдалося заявити про українську присутність у європейській політиці. За його керівництва Українську республіку визнали, зокрема, Велика Британія та Франція. Цього місяця (30 липня) виповнюється 130 років від дня народження державного, громадського і політичного діяча, історика, дипломата Олександра Шульгина (на знімку). Тож ким він був та який внесок зробив у розвиток українського державотворення?

Було б дивно, щоб патріотизм матері не відбився на моєму житті

Народився О. Шульгин на Полтавщині і є прямим нащадком гетьманів Апостола та Полуботка. Батько Яків був істориком, який разом з іншими представниками прогресивної інтелігенції творив українське національне відродження у другій половині ХІХ — на початку ХХ століття. За вірність національно-визвольному руху зазнав арештів, заслання до Сибіру та інших переслідувань з боку російського царизму. Мати Олександра — Любов Устимович — завжди щиро поділяла українські симпатії чоловіка, добре знала українську мову і працювала педагогом. Вона була для сина і першою вчителькою, що дало йому змогу вступити одразу до 3-го класу І Київської гімназії. Про батьків, до речі, він казав: «Я виріс у родині незабутніх батьків. Те велике зусилля, яке треба було зробити людині з національно індиферентного середовища, щоб дійти до українства, мені не було потрібне. Було майже неможливо не наслідувати мого батька, було б дивно, щоб патріотизм моєї матері не відбився на моєму житті і праці».

Українство, яке Олександр успадкував від рідних, яскраво виявилося під час навчання в Петербурзькому університеті. Він стає одним із керівників гуртка українознавства, заступником голови Київського земляцтва у Петербурзі, бере активну участь в організованій там Сергієм Єфремовим Громаді Товариства українських поступовців (ТУП). Свої політичні симпатії він пов’язував з Українською радикально-демократичною партією, яку згодом перейменували в Українську партію соціалістів-федералістів.

Під час роботи у Центральній Раді зарекомендував себе витриманим і далекоглядним дипломатом

Після прибуття О. Шульгина до Києва за настановою Української Національної Ради у березні 1917 року розпочався дуже важливий і відповідальний період його життя — активна державотворча і громадсько-політична діяльність у Центральній Раді. Він брав учаcть у роботі з’їздів ТУП та Всеукраїнського національного конгресу в Києві, де зарекомендував себе витриманим і далекоглядним політиком.

Весна 1917 року — етап непростих відносин Центральної Ради з Тимчасовим урядом. Завдання О. Шульгина того часу — докласти всіх зусиль у справі боротьби за автономію України. Так, у квітні 1917 року він у складі української делегації проводив переговори з Тимчасовим урядом в Петербурзі про надання автономії. Проте ці вимоги не знайшли підтримки російського уряду.

Тоді Центральна Рада проголосила 10 червня 1917 року свій історичний Перший Універсал, який закликав український народ самим творити нове життя і розбудовувати автономну країну. Після створення в червні того ж року Генерального секретаріату, О. Шульгин стає заступником Генерального секретаря міжнаціональних справ

С. Єфремова, а вже через два тижні його призначають Генеральним секретарем міжнаціональних справ. Та після проголошення 22 січня 1918 р. IV Універсалом самостійності України — його призначають першим міністром закордонних справ УНР.

О. Шульгин у своєму внутрішньому політичному зростанні збігався із розвитком української державності

Про політичні погляди і цілі Олександра Шульгина на цій посаді «Голос України» поспілкувався із завідувачем Музею Української революції 1917—1921 років Олександром Кучеруком.

Олександр Кучерук.

Фото надано О. Кучеруком.

На запитання, яке місце займав О. Шульгин в українському державотворенні, історик сказав однозначно: «Відповідне!». За його словами, О. Шульгин у своєму внутрішньому політичному розвитку збігався із розвитком української державності. На перших порах він належав до партії федералістів. Але з часом прийшов до переконання, що саме незалежна країна — це те, що потрібно українцям і Україні. «Коли почалася утворюватися Українська держава, Шульгин обійняв посаду заступника голови Секретаріату в справах міжнаціональних С. Єфремова, — зауважив Кучерук. — Та Єфремову у міністерстві було занудно, і він вирішив залишити посаду і займатися, зокрема, публіцистикою. Але натоміть порадив на посаду міністра саме Шульгина».

«Шульгин належав до тієї якраз родини, української, дуже складної, члени якої, з одного боку, були патріоти та державницькі діячі, як він та його брат, член Центральної Ради, Володимир, який, до речі, загинув під Крутами, — з другого — Василь Шульгин, що був редактором монархічної антиукраїнської газети «Киевлянин». От якось у них у роду все так переплелося. Але Олександр Шульгин залишився при проукраїнських переконаннях», — продовжив історик.

«Потім Олександр аж до проголошення УНР очолював Генеральний секретаріат міжнаціональних справ, а уже після Четвертого Універсалу, ухваленого 22 січня 1918 року, яким проголошено незалежність, він вийшов зі складу уряду, залишаючись на таких, скажімо, більш для нього ближчих федералістичних переконаннях, — розповів О. Кучерук. — І він був категорично проти підписання Берестейського мирного договору. Він був антантофілом і вважав, що співпраця із Німеччиною буде для нас тільки шкідливою у майбутньому. Україна, на його переконання, мала бути більше прихильною до Антанти і займатися пошуками союзу саме з нею. Але життя показало, що не все так просто. Підписання Берестейського мирного договору 9 лютого 1918 року для України стало величезним проривом та фактором європейської геополітики. Фактично Україна першою підписала цей документ і тим самим поклала кінець Першій світовій війні».

Головне завдання — підтримувати зацікавленість нашим питанням

Завдяки своєму авторитету і невтомній діяльності, О. Шульгина з липня 1918 року було призначено послом Української держави в Болгарії. З проголошенням гетьманом Скоропадським федерації з Росією, на знак протесту, він відмовився від посади.

О. Шульгин після всіх цих перипетій виїхав до Франції і там продовжував свою діяльність. Зокрема, брав участь у культурних, наукових та міжнародних заходах. Він був вірний українській ідеї, підтримував Державний центр УНР в екзилі, заснував Українське академічне товариство у Парижі, став ініціатором створення і віце-президентом Міжнародної вільної академії наук у Парижі, яка об’єднала понад 300 екзильних вчених, одночасно був представником українців у Міжнародній організації біженців тощо. О. Кучерук наголошує, що важливим завданням Шульгина у Парижі було підтримувати зацікавленість українським питанням у інших держав.

«Важливою перевіркою для нашої країни стала Паризька мирна конференція 1919—1920 років, — розповів О. Кучерук. — Там все вирішували чотири держави, і формально у цій конференції брали участь країни-переможці. А ті, що були переможені, тільки погоджувалися на ухвалені рішення. Українці дуже хотіли, щоб було вирішено хоча б для Західно-Української народної республіки отримати певний державницький статус — статус автономії у складі Польщі. Але поляки не погодилися».

Історик розповів, що Україна, як і усі нові держави, що утворилися на руїнах імперій, на цих переговорах у Франції не була представлена. «Делегації окремих країн запрошували до розмови лише тоді, коли мова йшла про відповідні території. І тільки таким чином наша країна могла заявити про себе там. Але був страшенний спротив від російського лобі. Росіяни мали великі капітали, тісні відносини із Францією, французьке русофільство відчувається до цього часу. Це ж дві імперії — французам подобається імперський статус, а Росія була (колись) імперією. І росіяни тоді цим дуже користувалися. Україна ще нічого не мала, було дуже важко, а росіяни на дух не переносили українців і паскудили, де тільки могли», — розповів О. Кучерук. О. Шульгин писав про це так: «Росія — це сторона нечуваного централізму. Централізму не тільки в адміністративному, а у всіх чисто відношеннях».

«Але все ж, — продовжив історик, українська делегація всіма силами намагалася взяти участь у конференції, чи, принаймні, впливати на рішення українського питання. Та росіяни наполягали, щоб усю колишню Російську імперію представляла тільки Москва. І це стосувалося не тільки українців, а й інших народів. Після утворення Ліги націй для недержавних народів було створено окремий орган, де функціонувала й українська делегація, яку очолював Шульгин».

Про тодішнє ставлення західноєвропейських політиків до України О. Шульгин згадував: «Україна була, як фортеця, з усіх боків оточена ворогами, годі було чогось добитися реального у Парижі, де нічого про Україну не знали, де проти нас велися скажені атаки як росіян, так (принаймні до 1920 року) і поляків. Треба було пробивати мур байдужості, ігнорації, ворожнечі». Й водночас він наголошував: «Скрізь і всюди ми заявляли і знов це тут говоримо: ми шукаємо і будемо шукати порозуміння з нашими безпосередніми західними сусідами — поляками та румунами, так само (і може ще з більшою енергією) з іншими, теж західними народами. Ми гадаємо, що тільки це наближення до Заходу, до Європи може врятувати нас від московського імперіалізму.... Між Сходом і Заходом ми твердо обрали Захід».

Коли під більшовицьким чоботом усе мусить мовчати, наш обов’язок за неї говорити

Після поразки української революції і втрати Директорією всієї території України О. Шульгин ще протягом кількох десятиліть активно обстоював на різних міжнародних форумах національні інтереси, будучи одним з провідних діячів державного центру УНР в екзилі. На початку 1926 року голова Директорії С. Петлюра призначив О. Шульгина міністром закордонних справ УНР в екзилі. На цій посаді він протягом десяти років невтомно боронив і обстоював державницькі засади незалежної України. «Тяжко вести політику на еміграції. Але нічого не вдієш: коли вся Україна закута в кайдани, коли під большевицьким чоботом усе мусить мовчати, наш обов’язок за неї говорити і підтримувати те гасло, що винесли ми з України, гасло Української Народної Республіки. Це наш обов’язок, і ми від нього не відступимо», — писав міністр.

Щодо мети, яку ставив перед собою О. Шульгин на своїй посаді, О. Кучерук розповів, що міністр притримувався визначеної державної політики, був чесним урядовцем та забезпечував виконання усіх функцій відомства — контакти з іншими країнами та дипломатичну діяльність. Шульгин намагався збільшувати кількість представництв та дипломатів за кордоном. «Він був прекрасним, надзвичайним, хорошим міністром, виконавцем. Його не можна було звинуватити у ніяких заграваннях, скажімо, з росіянами», — резюмував історик.

Державну діяльність О. Шульгин вдало поєднував з науковою і публіцистичною. Одна із головних тем його праць — розкриття злочинів Росії проти нашої країни.

Помер О. Шульгин у Парижі у березні 1960 року, похований у Марселі. Його могилою опікується Посольство України у Франції. У Києві на Терещенківській вулиці є меморіальна дошка першому міністру закордонних справ УНР.