Олександр Побєдоносцев і Андрій Уткін під час нагородження лауреатів минулого турніру.
Незабаром у Києві зберуться команди 13-річних хлопчиків, щоб провести 27—29 грудня VII міжнародний турнір пам’яті знаменитого педагога, заслуженого тренера України Валентина Уткіна.
Цього разу київські ДЮСШ ХШ «Сокіл» і ДЮСШ «Крижинка» запросили на Льодову арену, що на вулиці Міста Шалетт, однолітків із Республіки Білорусь — команду СДЮШОР ХК «Могильов», а також українські колективи — ДЮСШ ХК «Донбас» (Дружківка), СДЮСШОР (Харків), ДЮСШ «Динамо» (Дніпро).
Організатори, серед яких друзі Валентина Павловича і син Андрій, подбали про те, щоб учасникам було комфортно змагатися. Випущено друковану і сувенірну продукцію. За традицією жоден з учасників не залишиться без нагород.
А глядачі, серед яких переважно родичі і друзі, чекають на гостру і захопливу боротьбу.
Запрошено чимало гостей, відомих у минулому майстрів хокею. І серед них — Олександр Побєдоносцев (майстер спорту, учасник 12 чемпіонатів світу, два з яких у вищому дивізіоні, грав у чотирьох кваліфікаційних турнірах зимових Олімпіад, виступав у київському «Соколі», «Донбасі» (Донецьк), білоруських, казахських та клубах РФ, шестиразовий чемпіон України, чемпіон Казахстану).
Кореспондент «Голосу України» попросив Олександра пригадати про період його життя, коли він проходив вишкіл у знаменитому на весь світ хокейному закладі під орудою Валентина Уткіна:
— Часто з однокласниками збираємося разом, як і в дитинстві. Згадуємо ті щасливі роки, проведені в школі «Сокола». І, звичайно, багато говоримо про нашого дорогого наставника Валентина Уткіна. Це він об’єднав нас у дружну сім’ю, в сильну команду.
Він був для нас одночасно і наставником, і татом, і мамою. Особливо в поїздках.
Тренувати нас Валентин Павлович почав, коли Анатолій Дьомін, який готував нас тоді, поїхав на роботу до Швейцарії. Саме директор СДЮШОР «Сокіл», заслужений тренер України, авторитетний педагог і фахівець дав нам повну хокейну освіту і вивів нас, як то кажуть, у люди. До слова, допомагали йому тоді навчати нас Леонід Шафаренко і Сергій Лубнін.
Наш мудрий учитель багато дав мені і хлопцям не тільки в спорті, а й у житті. До нього ми зверталися за будь-якими порадами. І подумки продовжуємо робити це й нині. Але головне — тренер сприяв тому, що ми стали нормальними й освіченими людьми. Багато хто з нас отримав дипломи не тільки університету фізкультури і спорту, а й інших столичних вишів. Я, наприклад, навчався на стаціонарі й отримав диплом в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Валентин Павлович був незаперечним авторитетом, але не диктатором. Ерудований, розумний, тактовний, добрий, інтелігентний, він по-справжньому захопив нас роботою. Завдяки тренеру ми — хлопчаки — побачили світ. Нас охоче запрошували на турніри до Італії, Франції, інших країн. Особливо принциповими були для нас зустрічі з московськими ровесниками зі шкіл «Крила Рад», «Спартак», «Динамо», ЦСКА. І часто вони закінчувалися нашими перемогами.
І це не дивно. Адже за часів, коли директором школи був Валентин Павлович, елітний київський хокейний заклад вважався одним із найсильніших у країні. В результаті дехто з нас потрапив у великий хокей, став гравцем національної збірної. І це головна заслуга нашого тренера.
Одне слово, Валентин Павлович залишив великий слід у розвитку нашої хокейної команди «Сокіл-81».
Наставник завжди наводив різні приклади з життя, щоб ми вчилися ухвалювати правильні рішення і не повторювати помилок, про які він нам розповідав.
Перебуваючи вже не в юному віці, він завжди намагався особистим прикладом показати всім хлопцям користь здорового способу життя. Де б ми не були (навіть у дорозі), Валентин Павлович завжди знаходив час для пробіжки, віджимань і вправ на прес.
Він казав: щоб запустити організм, змусити його працювати чітко — обов’язково потрібна зарядка. Спочатку ніхто не розумів цього, але всі з часом переконалися у правоті нашого старшого друга і вчителя.
Хоч я починав заняття в школі «Сокола» під керівництвом іншого тренера, але по-справжньому на ковзани мене поставив Валентин Уткін. Йдеться, можна сказати, про легендарні хокейні ковзани маленького розміру зарубіжного виробництва. Спочатку вони служили Андрію Уткіну, потім — Віталію Семенченку (1974 року народження), який згодом став справжнім професіоналом, гравцем національної збірної. Від Віталія цей дорогоцінний інвентар перейшов до Геннадія Браницького (з команди «Сокіл-75»). І нарешті Валентин Павлович вручив ковзани мені. І, як виявилося, зробив це недарма.
Моє життя в хокеї після закінчення професіональної кар’єри гравця, на щастя, триває. Я займаюся улюбленою справою, якій віддав більшу частину свого життя. Цьогоріч став виконавчим директором Української хокейної ліги. Нова робота — складна, але цікава і дуже захоплива.
І, знаєте, виконувати її мені допомагають безцінні поради, дані багато років тому моїм тренером, який був ще й організатором найвищого класу.
Мені особисто приємно, що існує турнір пам’яті мого наставника. І проводиться він щороку, його популярність і авторитет зростають. Хлопці — учасники цих змагань — обов’язково повинні знати, на честь кого проводяться ці змагання.
Підготував Геннадій БРАНИЦЬКИЙ, випускник СДЮСШОР «Сокіл» 1992 року.
Фото Олександра КЛИМЕНКА.
