Дивлячись на Ольгу, спершу мимоволі згадуєш героїню мультику про Дюймовочку: така само тендітна, ніжна, мініатюрна. Але коли жінка представляється: головний сержант інженерно-саперного взводу, то вкотре переконуєшся — зовнішність ой як може ввести в оману.

Її військова історія розпочалась 2015-го, коли через свій характер не змогла довго бути «диванним» воїном. Новини зі сходу щоразу краяли серце.

— Місця собі не знаходила, рвалася тілом і душею на передову, хотілося підтримати наших військових не лише словом, — зізнається Ольга. — Випадково в Інтернеті натрапила на інформацію про добровольчий батальйон імені Джохара Дудаєва. Інтуїція підказала: дій, це твій шанс. Написала і через кілька хвилин отримала відповідь.

Онлайн-співбесіда, реальна зустріч — і ось вона вже на тренувальному полігоні, поруч — однодумці, серед яких більшість чеченців.

— Не плутати з кадирівцями, — одразу наголошує жінка. — Запроданці є в кожній нації. І хоча релігія різниться, але ворог — спільний. Мені пощастило, що саме чеченці навчали воювати, адже ці люди вже мали неабиякий військовий досвід і знали підступність окупанта. На відмінну від нас, новачків, які автомат бачили хіба що в голлівудських бойовиках. Півтора місяця я виховувала в собі «солдата Джейн».

Спершу Ольга стала начальником медичної служби. Відпрацьовували завдання в Дебальцевому, Чорнухиному, де героїчно загинув командир батальйону Іса Мунаєв.

— Невимовна втрата, за честь було особисто знати цього легендарного командира, — зітхає Ольга. — Його права рука Адам Осмаєв надихнув мене стати сапером. Він настільки цікаво розповідав і демонстрував специфіку цієї роботи, що я одразу загорілася бажанням. Але невеликий проміжок часу все ще виконувала функції медика, проте вже в добровольчому формуванні «Патріот», який було створено з ініціативи частини батальйону.

Саме тоді і відбулося перше зіткнення з ворогом, в якому Оля на долі секунди змирилася з думкою, що цього разу живою їй не вийти. З їх диверсійної групи на десять осіб четверо загинули в перші хвилини жорстокого двобою, ще двоє дістали тяжкі поранення. На щастя, вчасно прибула підмога, і сепаратисти, отримавши добрячої прочуханки, відступили.

— Один побратим отримав аж дев’ять куль і кілька осколків. Не знаю, як мені вдалося буквально вигризти його із загребущих лап смерті. Було страшно, паніка, а руки самі бинтували, реанімували, я кричала: «Не смій закривати очі, ти житимеш, чуєш?! Нам ще на похороні Кацапстану танцювати», — не приховує емоцій і хвилювання, коли поринає у спогади.

Згодом Ольга підписала контракт зі Збройними Силами України і стала вже не добровольцем, а повноправним військовослужбовцем. Коли ж відкрито заявила, що прагне стати сапером, то почула категоричне ні, бо, цитує, «не дівоча то справа, і крапка».

— А якщо подумати раціонально: все навпаки, — переконана головний сержант. — Ця робота вимагає максимального зосередження й акуратності. Це як із вишивкою, і жіночі руки тут більш доречні, адже вони створені працювати ювелірно. Просто замість голки і веретена в мене нині металошукач і щуп.

Наполеглива Оля стукала в усі двері і врешті-решт домоглася свого —пройшла відповідне навчання, отримала сертифікат. Медичні навички, звісно, нікуди не поділись, і за потреби вона їх використовує.

У народі жартують, що сапер помиляється один раз. Жінка на цю тему розмірковує надсерйозно — розуміє, яка сьогодні мегавідповідальність від кожного її кроку і руху. Трудиться з напарником.

— Ми скрізь разом, поспішаємо на допомогу не лише військовим, а й цивільним. Кримське, Зайцеве, Золоте, Троїцьке... То перевірити й убезпечити нові позиції дислокації для українських захисників, десь поле для фермерів розмінувати, комусь будинок «очистити», профілактичні заняття зі школярами вздовж лінії зіткнення. Страшно, коли перед тобою семирічна дитина, а ти не казочки розповідаєш, а як вижити і не підірватися на міні. А скільки вибухових пристроїв знаходили і знешкоджували в іграшках! — Ольга на мить замовкає. — Я сама щаслива мама, в мене двоє синів, і старший уже навіть онука подарував. Щоразу, коли чергове завдання, то виконую з молитвою і думкою про них. Повірте, материнська інтуїція прискіпливіша за будь-який металошукач.

Найважче працювати взимку, бо ґрунт замерзає й прощупати його фактично нереально. Адреналін у крові постійно зашкалює.

— Так і має бути. Якщо сапер не боїться, то йому не місце в армії, — заявляє насамкінець наша героїня. — Страх тримає в тонусі, втратиш пильність на мить — вона запросто може перетворитись на... вічність. А нам ніколи вмирати — ще багато важливих справ попереду: жити, перемагати, відбудовувати і, як я тоді кричала пораненому... танцювати.